Метафізичні виміри людського буття

Національний університет “Острозька академія”

Кафедра філософії і культурології

Реферат з філософської антропології на тему:

“Ме тафізичні виміри людського буття “

Підготувала:

Студентка IV курсу

Групи К-41

Полюк Тетяна

Острог, 2010

План

Вступ

1. Людина в метафізичному вимірі

2. Людина це прагнення бути людиною

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Людина – сама велика таїна буття, над кою розмірковували кращі уми людства. Розгадка цієї таїни справа людини, порівняно з якою всі інші справи і проблеми здаються дріб’язковими.

Хто зуміє все розповісти про себе, опише увесь Всесвіт, запитував Р. Декарт. людина завжди буде займатися самопізнанням, прагнучи розгадати свою сутність, свою відмінність від усього світу. Але пізнати себе – найважче. До того ж це розкопування самого себе неможна вважати безневинним заняттям.

Людина заглядає в таку темну і небезпечну безодню, в якій легко втратити себе, втратити здоров’я і навіть розсудок.

Якщо довго вдивлятись в безодню, то і безодня, говорив Ніцше, починає вдивлятися в тебе.

Пізнаючи себе ми відкриваємо закони світобудови. Людина є мікрокосм, мініатюрна модель макрокосму: в ній як в дзеркалі, відображаються усі складні протиріччя великого світу.

Що ж може примусити людину займатись самопізнанням?

Життєві справи та прив’язаності, буденні турботи та потреби, суспільне життя і громадянські обов’язки постійно відволікають людину від цієї важливої справи.

“Людей з самого дитинства, – писав Б. Паскаль, – зобов’язують піклуватися про свою честь, про свій добробут, про своїх друзів, а також про добробут і честь своїх друзів. Їх виснажують різними справами, вивченням мов, вправами; їм навіюють, що вони не будуть щасливі, якщо їх здоров’я, честь, майно, а також здоров’я, честь, майно їх друзів не буде в хорошому стані і що відсутність хоч би одного з цих благ принесе їм нещастя. Так, їх навантажують обов’язками і турботами, примушують метушитися від світанку. Дивний спосіб робити людей щасливими, скажете ви; що можна було придумати краще цього, щоб зробити їх нещасливими? Як що: необхідно відняти у них усі ці турботи і тоді вони подивляться на себе, задумаються, хто ж вони такі, звідки вони прийшли, куди ідуть; їм неможна давати занадто багато занять і забав. Ось чому їх так невтомно готують до справ, а їм випаде декілька вільних хвилин, радять використати їх на забави, ігри і постійно чим-небудь себе займати. Скільки пустоти й мерзоти в серці людському”[5;117].

1. Людина в метафізичному вимірі

З точки зору філософської антропології, людина перш за все не біологічна, не психологічна, а метафізична істота. І стає людина людиною, коли відкриває в собі метафізичний вимір.

Метафізичний – значить надприроднє, тобто не маюче метафізичних причин. Так, кохання не має ніяких фізичних причин, люблять не за щось, а тому, що люблять, якщо і є причина, то не любові; не має ніяких причин добро, людина робить добро лише тому, що вона добра.

Не має ніяких емпіричних причин для совісті; я вчиняю за совістю, тому що не можу по-іншому, а не зі страху, вигоди, тощо.

Добро, совість, ум не потребують пояснення, пояснювати необхідно дурні вчинки, безчестя, підлість.

“Метафізичних” людей природа не народжує, і в цьому смислі вона взагалі людей. Людина повинна народитись сама. З цього розуміння виникає символ “другого народження”, символ будь-якої релігії, будь-якого міфу, будь-якої серйозної філософії.

Необхідно народитися в тому житті, в тому режимі буття, в якому живе любов, краса, совість, честь, ум, тощо. Народитися вдруге – означає відкрити для себе двоїсту складність нашого існування, розуміння того, що поза нашим повсякденним життям сповненим метушні, праці і турбот, існує ще друге життя, життя справжньої інтенсивності, в яку ми лише іноді впадаємо: коли любимо, коли творимо, коли здійснюємо добрі вчинки, коли нам в голову приходять думки і деякий час там утримуються.

Людина не може все життя знаходитись в стані любові, творчої напруги, не можна постійно жити на грані можливого – жити в стихії совісті і добра. Але лише знаходячись на цій грані, людина відчуває себе людиною, відчуває, що живе в новому смислі цього слова, переживає кожну секунду свого життя як значиму і неповторну подію.

В чистому вигляді в нашому житті ніколи не реалізується добро, краса, совість, взагалі ніщо не реалізується до кінця. Але з того, що ніхто не живе, постійно керуючись вимогами совісті, вважав І. кант, зовсім не слідує, що совість – це химера.

Без совісті, так само як і без любові, без добра людське суспільство відразу розпадеться, вернеться до тваринного стану. В цьому сенсі тканина людського існування, метафізична тканина прядеться з таких невидимих ниток, які ніколи повністю не реалізуються, не мають натуральних причин, їх не можливо викликати свідомими зусиллями, вони можуть лише “освятити” людину, вирвати її з буденного, повсякденного існування, примусити задуматися над власним буттям, власною природою. І все ж вони визначають наше життя.

Метафізичні закони нашого буття в цьому сенсі первинні ніж фізичні закони життя. “Осяяна” людина може віддати життя, виконуючи обов’язок, може вбити саму себе, будучи замученою муками совісті. Життя, здоров’я, благополуччя, щастя – все це потім, оскільки “я тут стою і не можу по-іншому”.

Оскільки ці “метафізичні речі” не мають емпіричних причин, то немає ніякої необхідності в тому, щоб вони існували. Вони і не повинні існувати, з точки зору емпіричного порядку речей.

Немає таких законів природи, за якими люди повинні любити один одного або робити добро. Немає ніякого підгрунття для того, щоб у світі були істина і краса.

Але оскільки вони все ж зустрічаються, то це завжди чудо, з точки зору нормального порядку речей, чудо якого не повинно бути, але завдяки тому, що воно все-таки іноді відбувається, продовжується людське існування.

В цьому сенсі людина розтягнута між двома світами – світом буденного існування (в людині ж не припиняються натуральні процеси) і світом, в якому людина живе на межі своїх можливостей (в любові, в свободі, в красі).

Тому людина є певне напружене тримання чогось неприродного, штучного, такого, що грунтується на досить хитких підвалинах. Поки є це напруження, є людина.

Тому людина не існує, як будь-який інший предмет або тварина, не живе в автоматичному режимі, підпорядковуючись своїй спадковості, своїм генам, стереотипам поведінки.

2. Людина – це прагнення бути людиною

Прагнення утриматись в тому режимі буття, де вона відчуває себе вільною, люблячою і творячою.

Нема прагнення – і людина випадає з цього режиму, автоматично в ньому утриматись неможливо.

Автоматично в голову іноді приходить лише дурість, але щоб прийшла думка оригінальна і нова, необхідно дуже постаратися.

Саме собою в людському світі ніщо не живе, усе тримається лише на хвилі зусилля: зусилля бути людиною, ніколи ні в чому не спускатися нижче максимуму, на який Я (Ти) здатен як людина. В цьому смислі і звучить кантівський імператив: “Чини так, щоб максима твоєї волі була основою всезагального законодавство”.

Основне метафізичне заняття людини – пізнання, відкриття в собі другого виміру, другого життя – ніколи не здійсниме до кінця, на це не вистачить ніякого людського життя. І ми людські істоти тою мірою, вважав Мераб Мамардашвілі (1930-1990), якою ми сильні тим, що ніколи не завершиться і не реалізується в нашому житті.

Наше призначення як людей виходить за межі нашого життя, та його умов. Наприклад, є такий термін, або поняття, чи якість “доброта”. Не можна слову чи уяві “доброта” надати смисл в межах умов і меж нашого життя. Тому якщо ми повинні доброту визначити лише умов свого життя, то вона не має смислу.

Якщо все що має смисл, має смисл лише в умовах і межах мого життя, то бути добрим, вихованим, ввічливим і тому подібне немає ніякого смислу[4;57].

Ми люди тою мірою, якою нам визначено вирішувати безкінечні задачі. Наприклад, кохання, як людське явище, в означеному смислі, відрізняється від задоволення статевого бажання; статеве бажання задовільняється, минає, людина стомлюється, часте повторення одного і того ж викликає нудьгу.

В коханні ж кохана людина завжди нова, для кохання немає минулого, воно невичерпне, це зовсім інша повторюваність, кохання безмежно більше ніж людина, в коханні можна лише приймати участь, доторкнутись певною мірою до її незвичайного інтенсивного у безмежному полі напруги.

Якщо людське життя так влаштоване, що в ньому нічого і ніколи не реалізується повністю, то істинно людське, усе безкінечне реалізується в іншому житті, в іншому режимі буття, і настільки є повним, наскільки довго нам вдається в цьому іншому режимі утриматися. Це прагнення до безкінечного в кінечному житті і є те, що можна назвати безсмертною душею.

Людина ніколи не реалізує саму себе і ніколи не може наступити момент, коли вона скаже: ну ось і все, нарешті я став людиною.

К. Ясперс виділив п’ять властивостей або особливостей людини як метафізичної істоти. Наша метафізична сутність проявляється, на його думку, в слідуючому:

– незадоволеності, оскільки людина постійно відчуває свою невідповідність тому, чим вона є сьогодні: вона незадоволена своїм знанням, своїм духовним світом, своїм становищем, усім, чого їй вдалось досягти; гризуче відчуття незадоволеності – показник її людськості;

– в прагненні до безумовного, оскільки її життя постійно зумовлене зовнішніми і внутрішніми причинами, а їй необхідно знайти безумовну опору для свого буття, яку неможливо знайти ні в суспільстві, ні в природі, оскільки все це для неї – речі відносні, не безумовні, звідси її прагнення до Бога, або до певної трансцендентної сили, яка, як вона вірить, не дає їй пропасти, загубитися, як піщинка в безмежному просторі і часі;

– в невпинному прагненні до єдиного, оскільки жоден з видів єдності світу – матеріального і духовного – її незадовільняють, єдине, що може її задовільнити, – це вічність і, відповідно, безпосередній зв’язок з буттям;

– в усвідомленні незбагненного спомину, мов би вона знає про творення світу, або може пригадати про те, що було до цього творення, як її душа до народження “співала в хорі богів” (Платон), оскільки саме головне, що вона знає про світ, може бути отримане не з зовнішнього світу, а з себе, оскільки людину не можна нічого навчити, якщо розуміти навчання як оволодіння готовими знаннями, вона повинна сама все “згадати”;

– в усвідомленні безсмертя не як продовження життя в іншому образі, а як своєї скритості у вічності, тобто того, що кожна людина повинна в своєму житті зробити щось таке, щоб залишитись і перебувати завжди, оскільки всі великі люди, коли б вони не жили, є нашими сучасниками, а їх ідеї, образа не підвладні нам[7;426-247].

Висновок

Людина – істота трансцендентуюча, тобто постійно прагнуча переступити власні межі: межі своїх можливостей, свого знання, свого життя, свого світу. Але людина ніколи не досягає чого-небудь трансцендентного, ніколи не виходить за межі світу.

Трансцендентування – це стояння на межі між тим, що невловиме, невиразиме, що постійно дратує людську допитливість, мучить своєю недосягненністю – хай то буде Бог, прихований смисл існування, таємниця народження або смерті.

Прагнення до трансцендентування викликане постійною стурбованістю з приводу тендітності, минучості, нестійкості будь-якого наявного буття, це прагнення віднайти опору всього сущого.

В трансцендентуванні ми не досягаємо нічого певного – ми як і раніше не можемо осягнути Бога, смисл нашого існування так і залишається для нас не осягнутим (непізнаним), але сама спроба трансцендентування є серйозним поштовхом, після якого починається наше перетворення, зміна свідомості.

Переживши досвід трансцендентування, ми стаємо іншими людьми, більше не можемо жити легко і бездумно, ми проникаємо турботою про власне існування.

Відчувши смак трансцендентного переживання, відчуття стояння на межі можливого, ми ніколи більш не заспокоюємося і завжди намагаємося віднайти смисл свого буття, прагнемо відновлювати в собі знову ізнову дивне почуття, що трансцендентування мов би пробудило в нас трансцендентні сили, які з тих пір якимось невідомим чином підтримують нас в нашому істинно людському бутті.

У людини, що не мала досвіду трансцендентування, визначальним настроєм є нудьга. Вона найчастіше проявляється як загубленість, незнання до чого докласти власні зусилля.

Але іноді, розмірковував М. Хайдегер, ця нудьга переходить в глибоку тугу, що блукає в безоднях нашого буття, мовби густий туман, який зміщує всі речі, людей і саму людину разом з ними в одну масу якоїсь дивної байдужості.

Ця непроглядна нудьга іноді доростає до жаху. Жах тут не боязнь чогось конкретного. Раптом робиться жахливо і все – речі і ми самі – тоне в якійсь байдужості.

В такому стані ми чітко бачимо себе поза світом, жах викидає нас за його межі, в ніщо, і ми вперш починаємо бачити цей світ як цілий.

В цьому викиданні, трансцендентуванні, здивованому і вражаючому стоянні перед “цілим” світом, закладено можливість нашого внутрішнього перетворення, відчуття себе живою людиною.

“Лише тому, що в підвалинах людського буття привідкривається Ніщо, відчужуючи дивність сущого, здатність захопити нас повною мірою. Лише коли нас тіснить відчужуюча дивність сущого, воно пробуджує в нас і викликає до себе подив. Лише на основі подиву – тобто відкритості Ніщо – виникає питання “чому?”. Лише можливості цього “чого?” як такого ми здатні питати цілеспрямовано про підгрунття і обгрунтовувати”[6;26].

Список використаної літератури

1. Аггаци Є. Человек как предмет целостного познания// О человеческом в человеке.- М., 1991.

2. Бердяєв Н. А. О назначении человека. Опыт парадоксальной философии// Бердяев Н. А. О назначении человека.- М., 1993.

3. Бердяев Н. А. О рабстве и свободе человека: опыт персоналистической философии// Бердяев Н. А. Царство Духа и царство Кесаря.- М., 1995.

4. Мамардашвили М. К. Проблема человека в философии// О человеческом в человеке.- М., 1991.

5. Паскаль Б. Мысли.- М., 1997.

6. Хайдегер М. Что такое метафізика// Хайдегер М. Время и бытие.- М.,1993.

7. Ясперс К. Философская вера// Ясперс К. Смисл и назначение истории.-М.,1991.


Метафізичні виміри людського буття