Нормативна база соціальної роботи в Україні

Реферат на тему

Нормативна база соціальної роботи в Україні

ПЛАН

1. Вступ.

2. Законодавство України, дотичне до надання соці­альних послуг.

3. Регламентація відносин соцроботи в Україні.

4. Соціальні стандарти.

5. Використана література.

1.Вступ.

Українське законодавство перебуває на етапі свого становлення, а тому воно постійно змінюється, допов­нюється: ухвалюються не завжди узгоджені між собою нові законодавчі акти, нормативно-правові документи, які покликані забезпечити юридичне підгрунтя для розв’язання різнопланових соціальних проблем.

Україна ратифікувала чимало міжнародних та євро­пейських конвенцій і декларацій, які поки що здебіль­шого не знайшли свого відображення в нормах україн­ського законодавства. Хоча Конституція України про­голосила принцип пріоритету міжнародного права над національним, але у практиці соціальної роботи зреалі­зувати це складно. Наприклад, у Конвенції про права дитини стверджується, що кожна дитина має право на виховання в сім’ї, однак в Україні сотні тисяч дітей по­збавлені батьківського піклування і перебувають у ста­ціонарних закладах.

Немало українських законів ухвалювали без належ­ного фінансового обгрунтування, внаслідок чого цілком прийнятні, гуманні норми законів не працюють. Іноді законодавство не передбачає реального механізму впро­вадження, інструментів реалізації системи допомоги чи контролю, як це сталося, наприклад, із Законом “Про попередження насильства в сім’ї”.

Багато українських законів є рамковими або закона­ми непрямої дії, які часто містять формулювання: “Ви­моги (стандарти, порядок тощо – авт.)… розробляє Ка­бінет Міністрів України в установленому порядку”. Ін­коли клієнтам соціальних служб, представникам їхніх інтересів непросто знайти ці підзаконні акти, або вони не розроблені взагалі, і тому норма закону не діє.

За такої нестабільності законодавчої бази соціаль­ним працівникам доводиться постійно стежити за змі­нами до законодавства, ухваленням інших нормативно-правових актів. Найкраще це робити за допомогою Ін-тернету, в якому кілька веб-сайтів, що ознайомлюють з новим законодавством. Наприклад, безкоштовний сервер Верховної Ради України (http :// www. rada. gov. ua) містить не тільки всі повні тексти законів, а й укази і розпорядження Президента України, постанови Кабіне­ту Міністрів, деякі укази міністерств і відомств Украї­ни. Можна скористатися системою пошуку і переліком найновішої інформації, яка дає змогу оперативно озна­йомлюватися з останніми політичними рішеннями. Загалом в Україні тривають пошуки моделі соціаль­ного захисту населення, відбувається формування мере­жі соціальних служб, які б відповідали сучасним уяв­ленням про соціальні послуги, визначаються правові можливості для партнерства між державними й недер­жавними організаціями. Одночасно з ідеологічним на­повненням соціальної політики держави триває процес формування законодавчого поля соціальної роботи, яке охоплює законодавство, дотичне до надання соціальних послуг, і законодавство, що опосередковано впливає на розвиток соціальної роботи.

2.Законодавство України, дотичне до надання соці­альних послуг.

Відносини у соціальній сфері регулюють закони України “Про основи соціальної захищеності ін­валідів в Україні”, “Про статус і соціальний захист гро­мадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Ук­раїні”, “Про зайнятість населення”, “Про сприяння со­ціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населен­ня”, “Про психіатричну допомогу”, Кодекс законів про працю та ін. Вони визначають права представників со­ціально вразливих груп на отримання соціальної допо­моги, зокрема на соціальне обслуговування.

Для практичної соціальної роботи важливими є зако­ни “Про попередження насильства в сім’ї”, “Про охорону дитинства”, “Про державну соціальну допомогу малоза­безпеченим сім’ям”, “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”, Кодекс про шлюб та сім’ю та ін. Ці акти регулюють питання, пов’яза­ні із соціальним захистом дітей (визначають порядок ви­лучення дитини з родини і позбавлення батьків їхніх прав на виховання дітей, здійснення опіки над дитиною, яка не має батьківського піклування, порядок оформлення у різ­ні дошкільні й шкільні заклади тощо).

Нормативно-правову базу також утворюють різно­манітні положення, затверджені указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів, які визна­чають порядок діяльності певних соціальних установ: Типове положення про центри соціальних служб для молоді, Типове положення про територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян.

Важлива роль у документальному забезпеченні соці­альної політики і соціальної роботи належить держав­ним програмам, покликаним визначити пріоритети в розв’язанні соціальних проблем певних груп суспільс­тва. Такими є Національна програма профілактики СНІДу, програма “Діти України” таін.

Одним із перших нормативно-правових документів, які регулюють питання соціальної роботи, був Закон України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” (2001 p.), який у загальних рисах окреслив принципи і форми роботи з цими соціальними групами. У ньому витлумачено поняття “обслуговування”, “супровід”, “реабілітація”, уточнено поняття “профілактика” з погляду теорії соціальної роботи, упроваджено в обіг по­няття “соціальне інспектування”. Усі вони розгляда­ються як види соціальної роботи. Отже, цей закон пе­редбачив такі види соціальної роботи:

1) соціальне обслуговування – робота, спрямована на задоволення потреб, які виникають у процесі життє­діяльності, що забезпечує гармонійний і всебічний роз­виток дітей та молоді шляхом надання соціальної допо­моги і різноманітних соціальних послуг;

2)соціальний супровід – робота, спрямована на здійснення соціальних опіки, допомоги і патронажу со­ціально незахищених категорій дітей та молоді з метою подолання життєвих труднощів, збереження, підви­щення їх соціального статусу;

3)соціальна профілактика – робота, спрямована на попередження аморальної, протиправної, іншої асоці­альної поведінки дітей та молоді, виявлення будь-якого негативного впливу на життя і здоров’я дітей та молоді, запобігання такому впливу;

4)соціальна реабілітація – робота, спрямована на відновлення морального, психічного і фізичного стану ді­тей та молоді, їхніх соціальних функцій, приведення ін­дивідуальної чи колективної поведінки у відповідність із загальновизнаними суспільними правилами і нормами;

5)соціальне інспектування – система заходів, спря­мованих на здійснення нагляду, аналізу, експертизи, контролю за виконанням соціальних програм і проек­тів, а також за умовами життєдіяльності, моральним, психічним і фізичним станом дітей та молоді, забезпе­ченням захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів.

Закон України “Про соціальні послуги” (2003 р.) регламентує права та обов’язки клієнтів соціальних служб і працівників, які надають соціальні послуги, визначає структуру сфери надання соціальних послуг та управління нею. Відповідно до Закону в Україні мо­жуть надаватися такі види послуг:

А)соціально-побутові – забезпечення продуктамихарчування, м’яким і твердим інвентарем, гарячимхарчуванням, транспортними послугами, засобами ма­лої механізації; соціально-побутовий патронаж, викликлікаря, придбання та доставка медикаментів тощо;

Б)психологічні – надання консультацій з питаньпсихічного здоров’я та поліпшення взаємин із соціаль­ним середовищем, застосування психодіагностики, спря­мованої на вивчення соціально-психологічних характе­ристик особистості з метою її психологічної корекції абопсихологічної реабілітації, надання методичних порад;

В)соціально-педагогічні – виявлення та сприяннярозвитку різнобічних інтересів і потреб осіб, які перебу­вають у складних життєвих обставинах; організація ін­дивідуального навчання і виховання, дозвілля, спор-тивно-оздоровчої, технічної та художньої діяльності;залучення до роботи різноманітних культурно-освітніхзакладів, громадських організацій, забезпечення ко­рекції психічного розвитку;

Г)соціально-медичні – консультації щодо запобі­гання виникненню та розвитку можливих органічнихрозладів особи, збереження, підтримка та охорона їїздоров’я, здійснення профілактичних, лікувально-оз­доровчих заходів, працетерапія;

Г) соціально-економічні – задоволення матеріаль­них інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах (надання натуральної, грошової допомоги, одноразових компенсацій);

Д)юридичні – надання консультацій з питань чин­ного законодавства; захист прав та інтересів осіб, які пе­ребувають у складних життєвих обставинах; сприяннязастосуванню державного примусу і реалізації юридич­ної відповідальності тих, хто протиправно діє стосовноцієї особи (оформлення правових документів, адвокат­ська допомога, захист прав та інтересів особи тощо);

Є) послуги з працевлаштування – сприяння у пра­цевлаштуванні та соціальний супровід працевлаштова­ної особи;

Є) допомога в професійній реабілітації осіб з обмеже­ними фізичними можливостями – медичні, психоло­гічні, інформаційні заходи, спрямовані на створення сприятливих умов для реалізації права на професійну орієнтацію та підготовку, освіту, зайнятість;

Ж) інформаційні послуги – надання інформації, не­обхідної для вирішення складної життєвої ситуації (до­відкові послуги); поширення просвітницьких і культур­но-освітніх знань (просвітницькі послуги); поширення об’єктивної інформації про споживчі властивості та види соціальних послуг (рекламно-пропагандистські послуги).

Відповідно до Закону послуги можуть надавати різ­номанітні соціальні заклади (за місцем проживання особи; стаціонарні інтернатні установи і заклади; реабі­літаційні установи і заклади; установи та заклади ден­ного перебування; установи і заклади тимчасового або постійного перебування; територіальні центри соціаль­ного обслуговування; інші заклади соціальної підтрим­ки), які можуть бути державними, муніципальними, громадськими, благодійними, релігійними. У недер­жавній сфері соціальні послуги можуть надавати і фі­зичні особи. Діяльність недержавних організацій може здійснюватися на підставі ліцензій, довірливих відно­син з державними організаціями унаслідок перемоги у конкурсах на соціальне замовлення.

3. Регламентація відносин соцроботи в Україні.

Важливою особливістю закону є регламентування прав і обов’язків клієнтів і соціальних працівників у процесі надання соціальних послуг, а також відносин між ними. Законодавство гарантує соціальним праців­никам право на:

-профілактичний огляд і обстеження при прийнят­ті на роботу та диспансерний нагляд за рахунок робото­давця;

-захист професійної честі, гідності та ділової репу­тації, у т. ч. в судовому порядку;

-підвищення кваліфікації у встановленому поряд­ку за рахунок роботодавця;

-забезпечення спеціальним одягом, взуттям, ін­вентарем, велосипедами і проїзними квитками або вип­лату грошової компенсації за їх придбання;

-першочергове обслуговування при виконанні службових обов’язків на підприємствах, в установах, ор­ганізаціях (підприємствах зв’язку, технічного обслуго­вування і ремонту транспортних засобів, служби побуту, торгівлі, громадського харчування, житлово-комуналь­ного господарства, міжміського транспорту та ін.).

При цьому особи, які надають соціальні послуги, зо­бов’язані:

-сумлінно надавати соціальні послуги особам, якіперебувають у складній життєвій ситуації;

-у своїй діяльності керуватися основними принци­пами надання соціальних послуг;

-поважати гідність громадян;

-не допускати негуманних і дискримінаційних дій щодо громадян, які отримують соціальні послуги;

-надавати особам, яких обслуговують, вичерпну інформацію про зміст і види соціальних послуг;

-зберігати в таємниці інформацію, отриману в про­цесі виконання своїх обов’язків, а також інформацію, що може бути використана проти особи, яка обслуговується.

Розвивається й нормативно-правова база, здійснен­ня фахової соціальної роботи з конкретними соціально вразливими групами. Так, Закон України “Про соціаль­ну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обме­ження волі або позбавлення волі на певний строк” (2003 р.) окреслює умови і порядок надання соціальної допомоги колишнім засудженим, засади участі у їхній соціальній адаптації органів виконавчої влади та орга­нів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій і об’єднань громадян. Значущість цього за­кону полягає в новаторському характері для України самої ідеї соціального патронажу, державної підтримки та допомоги звільненим з місць позбавлення волі особам (сприяння у працевлаштуванні, професійній переорієн­тації та перепідготовці, створення належних житлово-побутових умов, запобігання впливу на них криміно­генних факторів).

Суттєвою особливістю сучасного законодавства у сфері соціальної роботи є і проголошення права осіб, які звільняються з місць позбавлення волі, на тимчасове проживання у створених місцевими органами виконав­чої влади спеціальних гуртожитках або центрах соці­альної адаптації. Однак з різних причин, передусім у зв’язку з фінансовими проблемами, їх діяльність ще не розпочато. Актуальним є розроблення нормативно-пра­вових актів, які б регулювали конкретні аспекти ресоці-алізації (типового положення про центр соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, та інших нових закладів, призначених для надання спеці­алізованої соціальної допомоги цій групі осіб; положен­ня щодо проходження обов’язкового профілактичного медичного огляду на туберкульоз та лікування осіб, звільнених з місць позбавлення волі; методичних реко­мендацій для працівників центрів соціальних служб для молоді щодо роботи з молоддю, звільненою з місць позбавлення волі).

4.Соціальні стандарти.

Українське законодавство, що опосередковано впливає на розвиток соціальної роботи. Важливу роль у розвитку соціальної сфери відіграють державні соціаль­ні стандарти – встановлені законами, іншими норма­тивно-правовими актами соціальні норми і нормативи, на основі яких визначають рівні основних державних соціальних гарантій.

В Україні державні стандарти регулює Закон “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” , який визначає правові засади формування і застосування державних соціальних стандартів і норма­тивів, спрямованих на реалізацію основних соціальних гарантій. Будучи рамковим законом, він визначає ос­новні терміни і поняття (державні соціальні стандарти, державні соціальні гарантії, прожитковий мінімум, со­ціальні норми і нормативи, нормативи витрат); принци­пи формування державних соціальних стандартів і нор­мативів; систему і класифікацію соціальних нормати­вів; порядок формування, встановлення і затвердження державних соціальних стандартів і нормативів.

Сферами застосування державних стандартів і норма­тивів відповідно до Закону є: соціальне обслуговування (перелік послуг, норми соціального обслуговування пен­сіонерів, інвалідів та дітей, які перебувають на утриман­ні держави, норми харчування і забезпечення непродо­вольчими товарами у державних і комунальних закладах соціального обслуговування), житлово-комунальне обс­луговування, транспортне обслуговування та зв’язок, охорона здоров’я, забезпечення навчальними закладами, обслуговування закладами культури, побутове обслуго­вування, торгівля та громадське харчування.

У Законі встановлено основні державні соціальні га­рантії (мінімальний розмір заробітної плати, мінімаль­ний розмір пенсії за віком, неоподаткований мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допо­моги та інших соціальних виплат), порядок їх визна­чення та затвердження. Відповідно до нього соціальні норми і нормативи – це показники необхідного спожи­вання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами (нормативи споживання, забезпечення, доходу). Сфор­мульовані в Законі і засади фінансового забезпечення державних соціальних гарантій, які передбачають не­обхідність послуговуватися соціальними нормативами у розробленні бюджетів і фінансуванні витрат.

Сучасний стан і перспективи розвитку соціальної ро­боти в Україні потребують більшої уваги до створення системи сучасних стандартів, передовсім стандартів професійної діяльності як гарантії якості послуг.

Ефективність соціальної роботи суттєво залежить від порядку здійснення і результатів представництва ін­тересів клієнтів соціальними службами і фахівцями со­ціальної роботи. У цій справі вони можуть послуговува­тися нормами Закону “Про звернення громадян”, Ци­вільного кодексу, Цивільного процесуального кодексу та ін. Наприклад, Цивільний процесуальний кодекс України регламентує участь у справі представників ін­тересів, котрі можуть представляти будь-яку сторону в суді. При цьому особиста участь у справі особи (позивача чи відповідача) не позбавляє її права мати в цій справі представника. Ним може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесу­альну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді. Це означає, що ін­тереси клієнтів соціальних служб можуть представляти в суді соціальні працівники. Повноваження представ­ників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами:

1) довіреністю фізичної особи (посвідченою нотарі­ально або посадовою особою організації, в якій довіри­тель працює, навчається, перебуває на службі, стаціо­нарному лікуванні чи за рішенням суду або за місцем його проживання);

2)довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника (видається за підписом посадової особи, упов­новаженої на це законом, статутом або положенням, підтвердженим печаткою юридичної особи);

3)свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охорон­цем спадкового майна.

Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, виданим відповідним адвокатським об’єднанням, або договором. Фізична осо­ба може надати повноваження представникові за усною заявою, яку фіксують у журналі судового засідання.

Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, на які має право ця особа: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до спра-ви; одержувати копії рішень, ухвал; брати участь у су­дових засіданнях, подавати докази, брати участь у дос­лідженні доказів, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спе­ціалістам; заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судово­го розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; користуватися правовою допомо­гою, ознайомлюватися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження щодо неправильності чи неповноти його ведення; прослу-ховувати запис фіксування судового засідання технічни­ми засобами, робити з нього копії, подавати письмові за­уваження щодо його неправильності чи неповноти; оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися інши­ми процесуальними правами, встановленими законом.

Можливі обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути зафіксовані у виданій йому довіреності. Про припинен­ня представництва або обмеження повноважень пред­ставника за довіреністю повідомляють суд письмово або усною заявою у судовому засіданні.

Загалом участь у судовому процесі громадських і професійних представників інтересів соціально вразли­вих груп населення створює умови для розвитку в Укра­їні такого методу соціальної роботи, як представництво інтересів (адвокатування).

Розвиток роботи в громаді спирається на таке зако­нодавство, як закони “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про органи самоорганізації населення”, “Про благодійництво та благодійну діяльність”, а та­кож на положення центральних і місцевих органів вла­ди, які визначають порядок скликання зборів грома­дян, статут територіальної громади тощо.

Це нормативно-правове регулювання є важливим, ос­кільки чимало проблем соціально вразливих груп розв’я­зуються на рівні місцевої територіальної громади. Проте далеко не всі мешканці знають, як вони, використовуючи різні форми прямої демократії, можуть впливати на рі­шення місцевої влади і на місцеву соціальну політику.

Згідно із Законом “Про місцеве самоврядування в Україні” право жителів територіальної громади (актив­них суб’єктів міського самоврядування) брати участь у здійсненні місцевого самоврядування може бути реалі­зовано в таких формах:

1.Місцеві референдуми. Призначають їх місцеві ра­ди за своєю ініціативою або на вимогу однієї десятої час­тини громадян України, які постійно проживають натериторії відповідної адміністративно-територіальноїодиниці і мають право брати у них участь. їх предметомможуть бути: прийняття, зміна або скасування рішень зпитань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністратив­но-територіальних одиниць; прийняття рішень, яківизначають зміст постанов місцевих рад та їх виконав­чих і розпорядчих органів.

На місцеві референдуми можуть виносити також пи­тання про дострокове припинення повноважень відпо­відної ради та її голови. Тільки за їх результатами у від­повідних адміністративно-територіальних одиницях вирішують питання про найменування або переймену­вання сіл, селищ, міст, районів, областей; про об’єднан­ня в одну з однойменних адміністративно-територіаль­них одиниць, які мають спільний адміністративний центр; про зміну базового рівня місцевого самовряду­вання у сільських районах.

Прийняті референдумом рішення обнародують і вво­дять у дію з моменту опублікування, якщо не передба­чено інший термін.

2.Загальні збори громадян за місцем проживання. Вони є формою безпосередньої участі у розв’язанні питань місцевого значення. Рішення зборів повинні бути враховані органами місцевого самоврядування у їх діяль­ності. Порядок їх проведення визначають чинне законо­давство і статут територіальної громади. Кожна місцева рада повинна розробити й ухвалити механізми реалізації цього права в конкретній територіальній громаді.

Збори, у яких беруть участь всі чи більшість пред­ставників громади, мають право ухвалювати рішення, що можуть набувати загальнообов’язкового характеру, якщо вони належать до компетенції громади і не пору­шують визначених Конституцією України прав і свобод особи й громадянина і якщо місцева рада делегує зборам такі повноваження.

3.Місцеві ініціативи. Стаття 9 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” регулює питання місцевих ініціатив і розвиває положення статті 140 Конституції України, яка декларує право територіальної громади здійснювати місцеве самоврядування як через обрані ор­гани, так і безпосередньо. Вона дає право територіальній громаді ініціювати розгляд у місцевій раді будь-якого пи-

Тання, що перебуває в її компетенції, є важливим для гро­мади, але не виноситься на розгляд ради через небажання це зробити міським головою чи депутатами ради.

Члени територіальної громади мають право безпосе­редньо в раді ініціювати розгляд питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, якщо місцеву ініці­ативу подано на розгляд ради відповідно до встановле­ного порядку. Порядок внесення ініціативи на розгляд ради визначає місцевий нормативний акт (рішення ра­ди або статут місцевої територіальної громади). Вона підлягає обов’язковому розгляду за участю членів ініці­ативної групи, які готували ініціативу.

4.Громадські слухання. Відбуваються вони у формі офіційного засідання органу міської влади, на якому державні службовці ознайомлюються з думками, вра­женнями, зауваженнями та пропозиціями мешканців міста стосовно проблеми чи заходу, який орган влади збирається реалізувати.

Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” га­рантує право територіальної громади на проведення громадських слухань у формі зустрічей громади (вибор­ців) з депутатами місцевої ради та окремими посадови­ми особами органів місцевого самоврядування. Ініцію­вати ці зустрічі можуть як органи місцевої влади, так і представники громади. Необхідність їх проведення най­частіше виникає, якщо: рішення, яке готує місцева вла­да, непопулярне й може викликати соціальну напругу; питання (проект) має кілька альтернативних рішень; питання складне і не має очевидних рішень; існує певне протистояння між органами влади і певною групою те­риторіальної громади.

Громадські слухання виносять для ради рішення ре­комендаційного характеру і тому не можуть бути засо­бом вирішення політичних питань. На відміну від місце­вих ініціатив, на які місцева влада повинна реагувати прийняттям відповідних рішень, правові наслідки гро­мадських слухань полягають у необхідності розглянути на пленарному засіданні ради висновки й пропозиції слухань без обов’язкового прийняття рішення по суті.

5.Участь у роботі органів місцевого самоврядування і робота на виборних посадах. Правові умови діяльностіорганів місцевого самоврядування (ініціативних комі­тетів та груп у громаді), порядок їх взаємодії із органа­ми місцевої влади визначає Закон України “Про органи самореалізації населення” (2001 p.).

У селах, невеликих селищах можуть діяти вуличні, квартальні комітети, а в більших населених пунктах – комітети мікрорайонів, співпрацюючи з відповідними органами місцевої влади. Зареєстрований в установле­ному порядку орган самоорганізації набуває статусу юридичної особи.

Серед можливих форм участі у житті громади вибо­ри депутатів відповідної місцевої ради та передбачених законом посадових осіб місцевого самоврядування (міс­цеві вибори); колективні та індивідуальні звернення (петиції) жителів міста до органів і посадових осіб місь­кого самоврядування.

Участь членів громади у місцевому самоврядуванні є неодмінною ознакою демократичного суспільства. Вклю­чаючись у місцеве управління, людина набуває досвіду впливу на владу, стає одним із учасників демократиза­ції суспільства.

Соціальні працівники, будучи зацікавленими у змі­нах в громаді на користь вразливих груп, повинні зна­ти, як можна використати існуючі правові механізми впливу на розподіл ресурсів територіальної громади, посилювати роль громадськості в управлінні нею.

Українське законодавче поле соціальної роботи не можна вважати остаточно сформованим. В Україні три­вають пошуки власної моделі соціального захисту насе­лення, відбувається формування мережі соціальних служб, які б відповідали сучасним уявленням про соці­альні послуги, і відповідного нормативно-правового ре­гулювання діяльності таких служб, розвивається зако­нодавство з питань фахового регулювання діяльності практичних соціальних працівників, визначаються правові можливості для партнерства держави й недер­жавних організацій у соціальній сфері.

Використана література.

1. Парслоу Ф. Ценности социальной работы // Что такое социаль­ная работа? – К.-Амстердам, 1996.

2. Представництво інтересів соціально вразливих дітей та сімей: Навч. посібник / За ред. Т. В. Семигіної.- К.: Четверта хвиля, 2004.

3. Принцип активизации в социальной работе / Под ред. Ф. Пар­слоу: Пер. с англ. – М.: Аспект Пресс, 1997.

4. Психологія: Підручник / За ред. Ю. Л. Трофімова. – К.: Либідь, 1999.

5. Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник. – К.: УДЦССМ, 2002.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Нормативна база соціальної роботи в Україні