Характеристика грунтів господарства

План

Вступ

1. Загальні відомості про господарство

2. Природні умови грунтоутворення

2.1 Клімат

2.2 Рельєф місцевості

2.3 Грунтоутворюючі та підстилаючі породи

2.4 Рослинність

2.5 Виробнича діяльність людини

3. Процеси грунтоутворення

4. Номенклатурний список грунтів

4.1 Загальні відомості про дерново-підзолисті грунти, їх особливості

4.2 Номенклатурний список грунтів

5. Характеристика ознак, складу і властивостей грунтів

5.1 Будова профілю і морфологічні ознаки кожного генетичного горизонту

5.2 Дані гранулометричного складу грунту

5.3 Дані вмісту, запасів та якості гумусу

5.4 Дані фізико-хімічних показників грунту

5.5 Дані фізичних властивостей грунту

5.6 Грунтово-гідрологічні константи, та їх показники

5.7 Доступні рослинам елементи живлення

6. Бонітування грунтів

7. Розрахунок балансу гумусу в грунтах господарства

8. Підвищення родючості грунтів

Висновки

Література

Вступ

Проблема використання грунтових ресурсів в сучасних умовах для всього людства стає особливо гострою. Актуальною вона є і для Чернігівщини, де земельні ресурси в економічному потенціалі області відіграють провідну роль, маючи частку більше половини в складі продуктивних сил і виробничих фондів. Тому реалізація державної політики щодо охорони родючості грунтів та їх раціонального використання повинна стати одним з пріоритетних напрямків у роботі всіх землекористувачів, спеціалістів та керівників сільськогосподарських підприємств і організацій.

На протязі останніх років, внаслідок значного зниження обсягів застосування мінеральних добрив та хімічних меліорантів, скорочення поголів’я худоби, а відтак, і виробництва та застосування гною, відбуваються процеси агрохімічної деградації грунтів, і як наслідок, зниження їх продуктивності. В зв’язку з цим потрібні пошуки ефективних, низько витратних прийомів модернізації землекористування фермерських господарств і сільськогосподарських підприємств на принципах відновлюваного землеробства. Під цим слід розуміти одержання запланованого врожаю високоякісної продукції при мінімальних витратах, раціональному використанні природних і техногенних ресурсів.

Необхідною умовою ефективного використання грунтових ресурсів з метою одержання високих і стабільних урожаїв сільськогосподарських культур належної якості, насамперед, є наявність інформації щодо їх еколого-агрохімічного стану. Застосування агрохімікатів в необгрунтовано високих дозах або не збалансованих за поживними речовинами не тільки знижує урожай, але і погіршує його якість, забруднює грунт і грунтові води шкідливими для людини і тварин сполуками. Хімізація сільськогосподарського виробництва виявилась одним з найбільш потужних факторів антропогенного впливу на довкілля, який в зв’язку з надзвичайними, як позитивними, так і негативними наслідками, має перебувати під постійним контролем.

Грунт в умовах сільськогосподарського виробництва є не тільки тілом природи, а й продуктом людської діяльності. Він перебуває у динамічній залежності від мінливих антропогенних та техногенних факторів. Наприклад, техногенний вплив Чорнобильської катастрофи поширився на дуже великі території, а глибина і тривалість її дії зумовлюються не лише особливостями радіоактивного забруднення, а й генетичними та еволюційними відмінностями окремих грунтових різновидів у певних природних агроекосистемах. Вплив різноманітних факторів визначає перебіг грунтових процесів і режимів, що знаходить адекватне відображення в зміні його властивостей позитивного чи негативного характеру.

Перехід до ринкових відносин в аграрному секторі економіки, його реформування та введення приватної власності на землю вимагають точної інформації про якісний склад земельних ресурсів для ефективного їх використання у виробництві сільськогосподарської продукції, оцінку грунтів з метою диференційованого оподаткування, впровадження системи пільг і дотацій.

Узагальнення матеріалів дає характеристику агроекологічного стану грунтів, допомагає виявити території з грунтами різних рівнів родючості та ефективності застосування добрив, дає можливість встановити площі сільськогосподарських угідь, відносно чистих від техногенного забруднення та залишків агрохімікатів.

Розглянемо більш детально дані питання, проблеми та перспективи їх вирішення на прикладі господарства

1. Загальні відомості про господарство

ТОВ “Павлівка” розташована на території Ріпкинського району Чернігівської області. Площа сільськогосподарських угідь складає – 2400 га. Господарство займається вирощуванням переважно зернових культур та картоплі, порядок чергування культур у сівозмінах відповідає загальновстановленій схемі сівозміни.

Таблиця 1. Розподіл сільськогосподарських культур по ТОВ “Павлівка”

Види с/г культурПлоща зайнята під с/г культуру, га
Озима пшениця600
Жито500
Картопля500
Кукурудза300
Овочеві культури200
Чистий пар200
Багаторічні трави100

Грунти на території господарства дернові, дерново-середньопідзолисті на підвищеннях, лучні; торфово-болотні в пониззях.

У геологічній будові масиву до регіонального водотрива (алеврити київської свити палеогену) беруть доля палеогенові, неогенові і четвертинні відклади. Палеогенові відклади подані алевритами, пісками харківської свити і суглинками, пісками берекської свити. Загальна потужність відкладів 30-37 м. Неогенові породи перекривають палеогенові і подані пісками різнозернистими, рябими глинами і суглинками. Потужність їх 10-15 м. Четвертинні відклади подані середньо четвертинними, верхньочетвертинними і новочетвертинними відділами. Середньочетвертинні розповсюджені в лощинах стоку. Подані пісками, суглинками потужністю 3-5 м. Верхньочетвертинні відклади (піски, суглинки, супіски) розвинені на підвищених частинах рельєфу, поза улоговинами стоку., Потужність їх до 3-5 м. Новочетвертинні відклади залягають з поверхні, в улоговинах знизу. Подані алювіально-делювіальними супісками, суглинками з прошарками пісків. Потужність відкладів до 5 м.

За генетичними ознаками в даній товщі порід до місцевого водотриву (глини неогену) виділяється єдиний грунтовий водоносний обрій четвертинних відкладів. Тип водяного живлення – атмосферно-грунтовий. За хімічним складом води гідрокарбонатно-кальцієвого типу, прісні. Глибини залягання рівнів грунтових вод змінюються від 0,6 до 3,0 м.

Аналіз даних свідчить, що внесення мінеральних добрив в 2001 році, проти 1999 – 2000 років зросло під всі посіви сільськогосподарських культур. Так, під зернові культури з 8 до 16 кг, цукрових буряків з 82 до 128, картоплі з 81 до 99, овочів з 28 до 69 кг на 1 га.

Безумовно, добрива – високоефективний засіб підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Проте в останні роки господарство вносить дуже незначні їх кількості, як наслідок, і врожаї одержують невисокі.

Таблиця 2. Площі посіву і урожай основних сільськогосподарських культур в 1999 – 2001 році

КультураПлоща посіву, гаУрожай, ц/га
За 1999 рікЗа 2000 рікЗа 2001 рік
1. Зернові – всього110035,734,835,9
В т. ч.Озима пшениця60018,017,617,9
Жито50017,717,218,0
2. Картопля500117124122
3. Овочі200929095
4.Кукурудза на зерно30038,236,537,3

2. Природні умови грунтоутворення 2.1 Клімат

Клімат робить прямий і непрямий вплив на грунтоутворюючий процес. Прямий вплив позначається в безпосередньому впливів елементів клімату (зволоження грунту вологою опадів і її промочування; нагрівання й охолодження). Непрямий вплив виявляється через дію клімату на рослинний та тваринний світ.

Склад рослинності і її біологічна продуктивність, кількість органічних залишків, що попадають у грунт, і швидкість їхнього розкладання, кількість хімічних елементів, що втягуються в біологічний круговорот – усе це в тієї чи іншій мері залежать від кліматичних умов у робить суттєвий вплив на особливості грунтоутворюючого процесу.

Клімат помірно континентальний, з достатньо теплим літом і порівняно м’якою зимою. Середня температура січня – 6 -80 С, самого теплого місяця – червня +18 +200 С. Середньорічна кількість опадів – 550-600 мм. Максимум їх випадає влітку.

Минулі роки характеризуються значними відхиленнями від багаторічних даних по температурному режиму і кількості опадів. Загальна кількість опадів перевищувала середні багаторічні дані на 14%, а в червні – липні – на 37 – 39 %. Тепла волога весна сприяла росту і розвитку як озимих, так і ярих культур, що позитивно відбилось на рівні їх урожаїв. Проте в серпні встановилась суха жарка погода, що призвело до “підгоряння” посівів зернових культур, а перезволожені червень і липень обумовили розвиток хвороб. Ці фактори також істотно вплинули на формування урожаїв, але вже в негативному плані. Спекотний серпень, крім зернових, згубно вплинув на розвиток цукрових буряків та інших культур.

Значне пересихання грунту затягнуло початок посіву озимих культур, внаслідок чого значна частина їх була посіяна в пізні терміни і пішла в зиму недостатньо загартована. І лише м’яка зима дає підставу сподіватись на їх благополучну перезимівлю.

2.2 Рельєф місцевості

Рельєф впливає на розподіл речовин і енергії по поверхні грунту. На різні його елементи надходить неоднакова кількість вологи, тепла, мінеральних сполук. Усе це істотно впливає на життєдіяльність рослинного і тваринного світу, на темп і напрямок грунтоутворюючого процесу.

У геоморфологічному відношенні територія ТОВ “Павлівка” належить до Поліської низовини, Чернігівське Полісся (на неоген – палеогенлеогеновій основі) і розташовані в межах Чернігівсько-Городнянської моренно-зандрової рівнини, ускладненої місцевими лощинами стоку р. Свишень, припливи р. Білоус. У межах господарства виділяється 2 лощини стоку, у східній і західній її частинах.

Материнська порода перетворюється в грунт тільки при тривалому прояві грунтоутворюючого процесу. Отже, час, на протязі якого йде цей процес і формується той чи інший грунт, тобто її вік, є істотним чинником грунтоутворення.

2.3 Грунтоутворюючі та підстилаючи породи

Грунтоутворюючі породи – вихідний матеріал, з якого формується грунт, тому її механічний, хімічний, мінералогічний склад, а також фізичні, хімічні, і фізико-хімічні властивості в значній мірі визначаються складом і властивостями грунтоутворюючими породами. Властивості материнських порід впливають на видовий і хімічний склад і біологічну продуктивність рослин на швидкість розкладення органічних залишків і якість гумус, що утвориться. Між грунтом і грунтоутворюючою породою відбувається обмін тепловою енергією, газами, водяною парою і розчинами. Усе це впливає на темп і напрямок грунтоутворюючого процесу.1

Грунти утворяться з гірських порід. Але гірські породи на відміну від грунтів марні чи характеризуються лише зачатками родючості. Тим часом найбільш важливою властивістю грунту є її родючість, тобто здатність задовольняти рослини, що виростають на ній, елементами харчування, водою й іншими факторами життя. Отже, для утворення грунту насамперед необхідно, щоб у гірській породі нагромадилися елементи родючості. Від гірської породи грунт відрізняється й іншими особливостями.

Гірська порода перетворюється в грунт у результаті двох процесів, що спільно протікають – вивітрювання і грунтоутворення. У самому верхньому горизонті літосфери вивітрювання протікає спільно і одночасно з грунтоутворенням.

У процесі вивітрювання гірських порід і мінералів, що їх складають, елементи харчування рослин переходять у розчинний стан і стають для них доступними. Однак поживні речовини не тільки використовуються рослинами, але й втягують у великий геологічний круговорот речовин. Вода, що випадає на сушу у вигляді, опадів, просочує кору вивітрювання, розчиняє усе, що може розчинитися, і несе розчинені в ній речовини в моря, чи океани внутрішньоматерикові безстічні області. У результаті деяка частина поживних речовин відчужується з гірської породи і, транспортуючи по суші в океан, приймають участь в утворенні осадових гірських порід. Повинні пройти цілі геологічні епохи, поки осадові породи вийдуть на денну поверхню і знову піддадуться вивітрюванню, а поживні речовини, що містяться в них, будуть використані рослинами, що виростають на суші.

У результаті вивітрювання гірські породи поступово збіднюються елементами зольного живлення рослин. Що стосується азоту, одного з найважливіших елементів харчування організмів, то в магматичних породах, що послужили першоджерелом утворення інших гірських порід, воно практично відсутнє.

У процесі тільки одного вивітрювання гірської, породи не відбувається повного розвитку й іншого не менш важливого фактора родючості – здатність стійко забезпечити рослини водою. У результаті вивітрювання масивна гірська порода з щільної, монолітної маси перетворюється в пухку породу (рухляк), що володіє властивостями водопроникності і вологоємності, але запас води в ній не може бути великим. Стійке забезпечення рослин водою здійснюється тільки грунтом, багатим гумусом, що має міцну структуру і пухкий склад. Ці властивості грунту формуються уже під впливом грунтоутворюючого процесу.

В грунтоутворенні дерново-підзолистих грунтів важливе місце належить осодковим породам, озерними відкладенням (стрічкові глини), льоси, льосовидні суглинки, карбонатні породи, алювіальні суглинки, пісчані відкладення, кварцити.

2.4 Рослинність

У новоутворенні беруть участь вищі зелені рослини, нижчі рослини (бактерії, гриби актиноміцети, водорості), вищі хребетні і дрібні безхребетні тварини (членистоногі, молюски, хробаки, найпростіші). Найбільш видна роль у цьому процесі належить рослинності й особливо вищим зеленим рослинам.

Велика частина цих явищ протікає при участі живих організмів (головним чином вищих зелених рослин і мікроорганізмів) і продуктів їхньої життєдіяльності в результаті здійснення малого біологічного круговороту речовин.

Під біологічним круговоротом, речовин розуміють надходження, із грунту гірських порід атмосфери в організми хімічних елементів, синтез органічної речовини і повернення хімічних елементів у грунт (із щорічним спадом частини органічної речовини чи з повністю відмерлими організмами) і атмосферу.

Вищі і нижчі рослини, поселяючи на гірській породі, що вивітрюється, а потім у грунті, витягають з її хімічні елементи, у тому числі а найважливіші поживні. речовини, концентрують їх у собі, охороняючи тим самим, від вимивання і залучення у великий геологічний круговорот.

Поряд із синтезом органічної речовини одночасно і безупинно відбувається її руйнування. У грунті органічні рештки розкладають головним чином мікроорганізми. Якби не протікав процес руйнування органічної речовини, то всі легко рухливі поживні елементи незабаром були б зв’язані в органічній речовині і життя повинно було б припинитися. Вивільнення при мінералізації органічної речовини елементи зольного і азотного живлення стають доступними для наступних поколінь рослин, що втягують у біологічний круговорот і нова кількість поживних речовин з гірської породи.

Особливо важлива роль у біологічному круговороті належить зеленим рослинам. У залежності від їхніх особливостей і фізико-географічних умов біологічний круговорот речовин протікає по різному.

У результаті біологічного круговороту в грунті накопичуються вуглець, азот, фосфор, сірка і деякі інші елементи. Такі важливі елементи харчування рослин, як азот і фосфор, у великій кількості містяться в самих верхніх горизонтах грунту, де зосереджена найбільша маса органічної речовини.

Зелені рослини концентрують у створеному в процесі фотосинтезу органічній речовині енергію сонячних променів. При засвоєнні 1 грам-молекули СО2 рослина зв’язує 112 Ккал енергії сонячної радіації, що складає приблизно 9,33 кал на 1 г вуглецю.

Відмерли частини рослин, потрапляючи в грунт, не тільки збагачують її органічними і мінеральними речовинами, але і збільшують її енергетичні ресурси. Це сприяє більш активному обміну речовин і енергії як у самому грунті між її твердою, рідкою і газоподібною фазами, так і між грунтом, рослинністю, атмосферою і космосом.

При розкладанні органічних залишків синтезується і нова органічна речовина тіл мікроорганізмів, а також утворяться специфічні гумусові речовини і вторинні мінерали грунту (нітрати, сульфати, фосфати, карбонати, окисли кремнію, заліза й алюмінію і, можливо, деякі глинисті мінерали).1

Найважливіша форма взаємодії органічних речовин з мінеральною частиною породи (грунту) – утворення різноманітних органо-мінеральних сполук неоднакового ступеня розчинності, що відіграють істотну роль у міграції й акумуляції речовин і формуванні генетичних горизонтів грунту.

В процесі грунтоутворення частина хімічних елементів може вимиватися з грунту й утягувати в геологічний круговорот речовин. Тому в залежності від глибини промочування грунту і її водяного режиму акумуляція речовин у грунтових обріях може йти з різною інтенсивністю.

У результаті біологічного круговороту речовин, процесу синтезу і руйнування органічної речовини грунтоутворююча порода безупинно взаємодіє з рослинами і тваринами, із продуктами їхньої життєдіяльності, а також із продуктами розкладання органічних залишків. Це і складає сутність грунтоутворюючого процесу.

В утворенні грунту на даній території приймають участь трав`янисті рослини, як однорічні так і багаторічні (рослини родин Злакові, Складноцвіті, Розові, Жовтецеві та інші), а також породи листяних та хвойних дерев (а саме: дуб, береза, клен, тополі, ясен, ялина, сосна та ін.)

2.5 Виробнича діяльність людини

З розвитком людського суспільства грунт стає засобом виробництва. Він піддається глибоким змінам, обумовленим механічною обробкою, внесенням добрив, посівом культур, осушенням і зрошенням, використанням луків і пасовищ, експлуатацією лісу і т. д.

Виробнича діяльність людини в сучасну епоху стає вирішальним фактором грунтоутворення і підвищення родючості грунту на значних просторах земної кулі. При цьому характер і значимість змін грунту залежать від соціально-економічних виробничих відносин, рівні розвитку науки і техніки.

На сучасному етапі стан більшості сільськогосподарських угідь залишає бажати кращого. Інтенсивність використання різних препаратів хімічної дії для підвищення врожайності сільськогосподарських культур приводить до небажаних наслідків – швидке забруднення грунтів, непридатність їх до використання, а також продукти вирощені на цій території несуть негативний вплив на здоров`я людини.

На території даного господарства в минулому проводилися осушувальні роботи з метою перетворення заболочених і перезволожених земель в високопродуктивні сільськогосподарські угіддя. Осушувальні меліорації є одним із помітніших факторів впливу на природні комплекси, які виявляються в зміні рівневого і гідрохімічного режимів і балансу підземних вод, режиму поверхневого стоку, грунтової родючості і водно фізичних властивостей грунтів, ареалів поширення флори і фауни.

Кожний з перерахованих факторів грунтоутворення робить як прямий, так у непрямий вплив на грунтоутворюючий процес, вони знаходяться у взаємному зв’язку і впливають один на одного.

3. Процеси грунтоутворення

Грунти формуються внаслідок різноманітних і безперервних змін верхніх горизонтів гірських (грунтоутворюючих) порід під впливом рослинних і тваринних організмів. Однак виникнення грунтів залежить і від ряду інших природних факторів. Умови, під, впливом яких протікає грунтоутворюючий процес і формуються грунти, називаються факторами грунтоутворення. Виділено п’ять природних факторів грунтоутворення: 1) грунтоутворююча (материнська) порода; 2) клімат; 3) рослинність і тваринний світ (біологічний фактор); 4) рельєф; 5)вік. На додаток виділяють і шостий фактор –виробничу діяльність людини.

Грунтоутворюючий процес – це сукупність явищ перетворення і пересування речовин і енергії, що протікають у грунтовій товщі. Кожному з цих явищ протистоїть інше, протилежне у своїй сутності. Вони мають різноманітну природу – біологічну, хімічну, фізичну, фізико-хімічну протікають у тісній взаємодії один з одним.

Найбільш важливими, складовими грунтоутворюючого процесу є наступні: 1) створення органічної речовини і його розкладання; 2) синтез органо-мінеральних сполук і їхнє руйнування; 3) акумуляція органічних, неорганічних і органо-мінеральних речовин і їхній винос; 4) розпад первинних і вторинних мінералів і утворення вторинних мінералів; 5) надходження вологи в грунт і повернення її в атмосферу в результаті транспірації і випаровування; 6) поглинання енергії сонця грунтом, що приводить до її нагрівання, і випромінювання енергії, супроводжуване охолодженням, її.

Грунт як особливе природне тіло складається з чотирьох фаз: твердої, рідкої, газоподібної і живий. Тверда фаза – це основа, що складається з мінеральних часточок і органічних речовин, що формуються в процесі грунтоутворення. Рідка фаза – вода і розчинені в ній солі. Газова фаза – грунтове повітря, що заповнює вільні від води пори грунту. Живаючи фаза грунту – численні живі організми, що населяють грунт, що безпосередньо беруть участь у грунтоутворенні.

Утворення дерново-підзолистих грунтів протікає під лучною рослинністю і під лісами. На поверхні грунту накопичується груба лісова опад – підстилка, яка складається із сучків, кори дерев, шишок, хвої. Під дією мікроорганізмів та бактерій ці рештки розкладаються. Утворюються вторинні глинисті матеріали, кремнієва кислота, гідрати елементів. Продукти розкладу переміщуються з токами води в нижчі горизонти. В результаті підзолистого процесу в верхній частині профілю виділяється елювіальний горизонт.

Нижче підзолистого формується горизонт вимивання. Він збагачений глинистими та колоїдними частинками, особливо окислами заліза і частково гумус. Істотною особливістю підзолистого процесу є руйнування в верхній частині грунту первинних і вторинних мінералів і винос продуктів розкладу в нижчі горизонти і грунтові води.

Трав`яниста рослинність залишає щорічно велику кількість органічних речовин в грунті, сприяючи збагаченню її гумусом. При розкладі листя, надземної маси і кореневої системи трав`янистої рослинності, яка відрізняється високою зольністю і підвищеним вмістом азоту, в верхній частині профілю обособлюється дерновий (гумусовий )горизонт. В ньому разом з гумусом накопичується кальцій, магній, марганець, калій і інші елементи живлення рослин, які покращують водно-фізичні властивості грунту, створюється агрохімічне цінна структура.

4. Номенклатурний список грунтів 4.1 Загальні відомості про дерново-підзолисті грунти, їх особливості

Дерново-підзолисті грунти, по класифікації грунтового інституту імені В. В. Докучаєва, виділяються на рівні підтипу в типі підзолистих грунтів. Однак доцільніше їх розглядати як самостійний тип. Це викликається особливостями генезису дерново-підзолистих грунтів і більш високою їхньою природною родючістю в порівнянні з підзолистими грунтами.

Таблиця 3. Підтипи дерново-підзолистих грунтів

Фація
ТеплаПомірнаХолоднаДовгомерзлотна
Дерново-палево-підзолисті глеюватіДерново-підзолисті глеюватіДерново-підзолисті глеюваті
Дерново-палево-підзолистіДерново-підзолистіДерново-підзолистіДерново-підзолисті глибокопромерзаючі та довгомерзлотні

Дерново-підзолисті грунти під природною рослинністю мають на поверхні дернину (Ад ), чи лісову підстилку (Ао) потужністю 3-5 см. Під нею залягає гумусо-акумулятивний (дерновий) горизонт А1 потужністю більш 5 см, що іноді досягає 15-20 см. Цей горизонт має ясно-сірий і рідше темно-сірий колір. Нижче дернового горизонту йде підзолистий горизонт (А2 ), який змінюється перехідним (А2 В) і ілювіальним (В) горизонтом. Останній поступово переходить у породу (С) (мал. 1). В орних дерново-підзолистих грунтах під орним горизонтом (Ар ) лежить підзолистий (А2 ), чи перехідний (А2 В), чи безпосередньо ілювіальний горизонт (В).

Дерново-підзолисті глеюваті грунти зберігають ознаки дерново-підзолистих грунтів. Крім того, характеризуються чітко вираженим оглеєнням і утворенням оторфованої дернини чи торф’янистої підстилки.1

Глеюваті підтипи дерново-підзолистих грунтів розвиваються при сезонному перезволожені. На орних угіддях вони прив`язані до нижніх частин схилів, безстічним рівнинам, до дрібних западин.

Мал. 1. Схема розрізу дерново-підзолистого грунту.

Дерново-підзолисті грунти теплої фації характеризуються могутнім профілем (200-250 см), кислою реакцією, палевим відтінком підзолистого горизонту. Ареал цих грунтів має самий довгий без морозний період і найбільшу суму активних температур у порівнянні з іншими районами тайгово-лісової зони.

У дерново-підзолистих грунтах помірної фракції профіль досягає 150-200 см. Найбільш кисла реакція спостерігається в. горизонті В (рНKCl 3-4,5). По тепловому балансу вони трохи поступаються дерново-палево-підзолистим грунтам. Це основний фонд орних земель зони.

Профіль дерново-підзолистих грунтів холодної фації дорівнює 100- 150 см. Верхні горизонти мають кислу реакцію. (рНKCl 3,5–5), часто в профілі відзначається другий гумусовий горизонт.

Серед підтипів дерново-підзолистих грунтів зустрічаються такі ж пологи, як і в підзолистих грунтах. Додатково виділяється рід дерново-підзолистих грунтів із другим гумусовим горизонтом (повторно-підзолисті). На види підрозділяються по ступеню прояву дернового і підзолистого процесів. По вмісту гумусу в горизонт А1 поділяються на: слабогумусні – у цілинних грунтах до 3%, в орних до 2%; средньогумусні – у цілинних грунтах 3 – 5%, в орних 2 – 4%; высокогумусні – у цілинних грунтах > 5%, у орних > 4%.

4.2 Номенклатурний список грунтів

Таблиця 4. Номенклатурний список грунтів по ТОВ “Павлівка”

ШифрТипПідтипРідВидРізновидністьРозрядПлоща, га
1Дерново-середньо-підзолистіГлеюватіЛегкосуглинковіЛегкосуглинкові глеюваті гумусніПилувато-суглинковіНа лучних суглинках300
2Дерново-середньо-підзолистіГлеюватіСупіщані слабосуклинковіСлабосуклинкові супіщані слабогумусніМалогумусні пилевато-суглинковіНа лучних суглинках600
12ЛучніГлеюватіАлювіальні легкосуглинкові супіщаніЛегкосуглинкові гумусніМалогумусні пилевато-суглинковіНа F відкладах400
21ДерновіГлибокіГлеюватіГлеюваті супіщані мало гумусніМало гумусні суглинковіНа F відкладах400
23ДерновіГлибокіВажко суглинковіКарбонатніСупіщаніНа F відкладах300
26ДерновіГлейовіОпідзоленіКарбонатніСупіщаніНа лучних суглинках100
17Дерново-слабопідзолистіГлеюватіЛегкосуглинковіКарбонатніСупіщаніНа F відкладах200
9ЛучніГлейовіСлабо солончаковіЛегкосуглинковіОпідзолені100

5. Характеристика ознак, складу і властивостей грунтів 5.1 Будова профілю і морфологічні ознаки кожного генетичного горизонту

У результаті грунтоутворюючого процесу з материнської породи формується грунт. Вона здобуває ряд важливих властивостей і ознак, у ній виникають нові речовини, яких не було в грунтоутворюючій породі. Грунт розчленовується на генетичні горизонті і здобуває тільки їй властиві зовнішні, чи морфологічні, ознаки. Таким чином, грунт відрізняється від грунтоутворюючої породи не тільки родючістю, але і морфологічними ознаками, по яких можна відрізнити грунт від породи, а також один грунт від іншої. По них можна приблизно судити про напрямок і ступінь виразності грунтоутворюючого процесу.

До головних морфологічних ознак грунту відносяться: 1) будова грунту; 2) потужність грунту й окремих її горизонтів; 3) забарвлення; 4) механічний склад; 5) структура; 6) додавання; 7) новотвори і включення.

Будова грунту – це її зовнішній вигляд, обумовлений визначеною зміною у вертикальному напрямку її шарів, чи горизонтів.

Горизонти відрізняються один від іншого кольором, структурою, додаванням і іншими морфологічними ознаками. Вони мають різний хімічний, а нерідко і механічний склад, у них по-різному протікають біологічні процеси. Та чи інша будова грунту формується під впливом природних процесів грунтоутворення і виробничого використання.1

У грунті розрізняють кілька горизонтів, що, у свою чергу, можна підрозділити на підгоризонти. Кожен горизонт має свою назва і літерне позначення (індекс).

Звичайно виділяють наступні горизонті: Ап – орний; Ао – лісова підстилка, А¶ – дернина; A1 – гумусовий (гумусо – акумулятивний, гумусо – ілювіальний), А2 – елювіальний; В – ілювіальний, або перехідний по гумусу; G – глеєвий; С – материнська порода; Д – порода, що підстилає.

Орний горизонт (Ап ). На всіх орних грунтах він розташований з поверхні; утвориться за рахунок верхніх шарів грунту.

Лісова підстилка (Ao ). На цілинних і перелогових грунтах з поверхні залягає обрій органічних залишків, що розкладаються, з домішкою мінеральних часток. У лісах це шар лісової підстилки (опалі листи, хвоя, гілки і т. д.), на луках – трав’янистий, чи степова повсть (опалі стебла і листи).

Дернина (А¶ ). Верхня частина гумусованого шару цілинних і перелогових грунтів під трав’янистою рослинністю, сильно переплетена вузлами кущіння і коренями.

Гумусовий горизонт (A1 ) формується у верхній частині грунтового профілю. У ньому накопичується (акумулюється) найбільша кількість органічної речовини (гумусу) і елементів харчування. Його забарвлення переважно більш темне в порівнянні з іншими горизонтами.

Елювіальний горизонт (А2 ). З цього горизонту в процесі грунтоутворення виноситься ряд речовин у нижчі горизонті.

Ілювіальний горизонт (В). У ньому відкладаються речовини, що виносяться з вище розташованих грунтових горизонтів, а іноді приносяться струмом грунтових-грунтово-грунтових вод з підвищених елементів рельєфу. У грунтах, де не спостерігається явищ переміщення мінеральної алюмосилікатної основи (чорноземи, каштанові грунти), обрій У є не ілювіальним, а перехідним від гумусо-акумулятивного до породи.

Глеєвий горизонт (G) утвориться в гігроморфних грунтах. Унаслідок тривалого чи постійного надлишкового зволоження і нестачі вільного кисню в грунті йдуть анаеробно-відновлювальні процеси, що приводить до виникнення закисних сполук заліза і марганцю, рухливих форм алюмінію, дезагрегуванню грунту і формуванню глеєвого горизонту.

Материнська порода (С) являє собою породу, слабко порушену грунтоутворюючими процесами.

Порода, що підстилає, (Д) виділяється в тому випадку, коли грунтові горизонті утворилися на одній породі, а нижче лежить порода з іншими властивостями.

Будова грунтів може бути виражене по-різному. В одних випадках, горизонти чітко виділяються на грунтовому профілі, в інших виявляються слабко. Це залежить головним чином від типу і віку грунтів і особливостей материнських порід. У молодих грунтах генетичні горизонти виражені погано. У грунтах заплав, що розвиваються на шаруватих алювіальних наносах, ці горизонти бувають замаскована шаруватістю самої породи, тому їхній профіль приходиться розділяти на шари з позначенням римськими цифрами: I шар, ІІ шар і т. д.

Кожному грунтовому типу властиво своє сполучення горизонтів. Тому деякі з них метуть у тім чи іншому профілі бути відсутніми. Потужність грунту й окремих її горизонтів. Потужністю грунту називається товщина, від її поверхні всередину до слабко порушеної грунтоутворюючими процесами материнської породи. У різних грунтів потужність різна, з коливаннями від 40-50 до 100-150 см. Потужність горизонту відзначають з точністю до 1 см, при цьому вказують його верхню і нижню границі.

Забарвлення грунту – найбільш доступна і насамперед характерна для неозброєного ока морфологічна ознака. Це істотний показник процесів, що відбуваються в грунті, і приналежності її до того чи іншого типу.

У забарвленні грунту, у його відтінках і переходах дуже яскраво відбиваються особливості грунтоутворюючого процесу. Тому спостереження за забарвлення, за зміною колірних відтінків у різних грунтах, а також в одному і тому ж грунті, але в різних його горизонтах можуть дати багато для розуміння сутності процесів, що відбуваються в грунті, і для розкриття походження грунтів.

Забарвлення грунтів має і велике агрономічне значення. Практики-хлібороби з давніх часів судили про якість, про родючість грунтів по їх забарвленню. При цьому родючість грунтів найчастіше ставилася в залежність від вмісту гумусу, а отже, було пов’язано з чорним чи темно-сірим забарвленням. Колір грунту визначається фарбуванням тих речовин, з яких вона складається, а також фізичним її станом і ступенем зволоження.

Найбільш важливі для забарвлення грунтів наступні групи речовин: 1) гумус, 2) сполуки заліза; 3) кремнієва кислота, вуглекисле вапно,

Гумусові речовини обумовлюють чорне, темно-сіре і сіре забарвлення.

Мінералогічний склад дерново-підзолистих грунтів різноманітний і залежить головним чином від механічного складу і властивостей грунтотворних порід. У великих фракціях механічних елементів зустрічаються кварц, польові шпати, слюди й інші первинні мінерали. По Н. И. Горбунову, у мулистій (0,001 мм) фракції грунтів, що утворилися на моренних і покривних суглинках, найбільш характерними високодисперсними мінералами є гідрослюди, вермикуліт, мінерали, несилікатні аморфні окисли. Іноді є присутнім невелика домішка каолініту, кварцу, рідко гетиту, гібсита. При цьому високодисперсних глинистих мінералів і окислів звичайно менше в підзолистому горизонті і більше в ілювіальному. У грунтах, що сформувалися на масивних-кристалічних чи добре дренуємих осадових породах, переважають гідрослюди, вермикуліт, каолініт, мінерали, хлорати. Як супутні мінерали зустрічаються аморфні полуторні окисли, кварц.

Механічний склад – важлива агрономічна характеристика грунту. Він до деякої міри характеризує родючість грунту. Від механічного складу грунтів залежать майже всі їхні фізичні властивості (щільність, прозорість, вологоємність, водопроникність, водопідйомна здатність, повітряний і тепловий режими й ін.), а, також технологічні особливості грунтів (твердість, липкість, крихкість шару при оранці). Знання механічного складу грунтів необхідно для вирішення таких питань, як визначення глибини оранки, підбор грунтооброблюючих знарядь, розміщення культур, визначення глибини закладення насінь і добрив, установлення термінів і способів поливу і т. п.

5.2 Дані гранулометричного складу грунту

Склад і властивості дерново-підзолистих грунтів нерозривно зв’язані з розвитком підзолистого і дернового процесів, а також залежать від прийомів їхнього окультурення.

Тверда фаза більшості грунтів (крім торф’яних) складається головним чином з мінеральних часток (80-90% і більш), що входили до складу материнської гірської породи. Ці часточки грунту, тобто окремі зерна мінералів і оболонки гірських порід, називаються механічними чи елементами елементарними частками грунту. Механічні елементи можуть бути самої різноманітної величини, починаючи від великих уламків гірських порід і. кінчаючи частками, діаметр яких виміряється тисячними частками мікрона. Зрозуміло, що визначити розмір кожної частки, що входить до складу чи породи грунту, неможливо. Тому, елементарні частки, близькі по розмірах, поєднують у групи, чи фракції. Існує кілька угруповань механічних елементів по розмірах. У нашій країні найбільш широке поширення одержала класифікація, запропонована професором Н. А. Качинським.

Класифікація механічних елементів за розміром, мм

Кам’яниста частина > 3

Гравій 3- 1

Пісок великий 1-0,5

Середній 0,5-0,25

Дрібний 0.25-0,05

Пил великий 0,05-0,01

Середній 0,01-0,005

Дрібний 0,005-0,001

Мул грубий 0,001-0,0005

Тонкий 0,0005-0,0001

Колоїди < 0,0001 (< 0,1 мк)

У кожному грунті міститься кілька механічних фракцій. У фракцію “фізичного піску” поєднують усі частки крупніше 0,01 мм, а у фракцію “фізичної глини”- усі частки дрібніше 0,01 мм. Усі частки крупніше 1 мм називають кістяковою частиною грунту, а менше 1 мм – мілкоземом. У залежності від співвідношення різних фракцій виділяють грунту різного механічного складу.

Таблиця 5. Гранулометричний склад грунту по ТОВ “Павлівка”

Генетичний горизонтГлибина, см

Розмір, мм

Кількість, % від маси грунту

Фізична глина <0,01Фізичний пісок >0,01
0,00 -0,250,25 – 0,050,05 – 0,010,01-0,0050,005 -0,001<0,001
АП0 – 2184,613,260,180,110,573,0028,112,2
А228-3885,463,180,090,090,922,6919,78,0
В68-7879,675,800,060,080,502,2138,325,4
С140-1504,014,200,130,120,642,2123,315,2

У таблиці 5 приведений валовий склад, зміст фізичної глини і мулу в орному дерново-середньопідзолистому грунті, що сформувався на моренному суглинку. Ці дані показують, що в дерново-підзолистому грунті спостерігаються такі ж особливості в розподілі мулистої фракції, кремнезему і полуторних окислів по профілі, як і в підзолистій. І це цілком закономірно, тому що дерново-підзолистий грунт утворився під впливом не тільки дернового, але і підзолистого процесу.

5.3 Дані вмісту, запасів та якості гумусу

Таблиця 6. Характеристика стану гумусу по ТОВ “Павлівка”

Генетичний горизонтГлибина, смВміст гумусу, %Запас гумусу, т/гаСгк /Сфк
АП0 – 212,655312
А228-380,52289
В68-780,28115
С140-1500,1212

Більше всього гумусу в гумусо-акумулятивному, у даному випадку в орному горизонті (Ап ), а в підзолистому й у нижче лежачих горизонтах спостерігається різке його зниження. Але якщо в підзолистому грунті порівняно багато гумусу лише в невеликому по потужності (2-5 см) горизонт, то в дерново-підзолистому цей горизонт у кілька разів більше. Однак слід зазначити, що в орних дерново-підзолистих грунтах гумусо-акумулятивний горизонт формувався не тільки під впливом природного дернового процесу, але й у результаті сільськогосподарського використання цих грунтів і їхнього окультурення. І це могло позначитися не тільки на потужності дернового горизонту і вмісту в ньому гумусу, але і на інших особливостях, зокрема на вмісті Р2 О5 , на складі обмінних основ і т. д. У дерново-підзолистих грунтах відношення гумінових кислот до сульфокислот менше 1 по всьому профілю. Лише в дерново-підзолистих залишково-карбонатних грунтах, що утворилися на карбонатних породах, у гумусовому горизонт А1 гумінових кислот накопичується більше, ніж сульфокислот, у зв’язку з чим зазначене відношення стає більше 1. Дерново-підзолисті грунти кислі. Ступінь насиченості основами в них вище, ніж у підзолистих грунтів. Обмінні основи представлені головним чином кальцієм і менше магнієм. вміст кальцію в орному горизонті вище, ніж в інших горизонтах, що зв’язано з більш активною біологічною акумуляцією його в порівнянні з магнієм.

Кількість і якісний склад гумусу, кислотність і фізико-хімічні властивості в дерново-підзолистих грунтах можуть сильно варіювати в залежності від механічного, хімічного і мінералогічного складу грунтотворюючих порід, а також від виразності підзолистого і дернового процесів і окультуреності грунтів при використанні їх у сільськогосподарському виробництві.

5.4 Дані фізико-хімічних показників грунту

Таблиця 7. Фізико-хімічні властивості грунту по ТОВ “Павлівка”

Генетичний горизонтГлибина, смМісткість вбиранняСума увібраних основГідролітична кислотністьОбмінний натрійСтупінь солонцюватостіСтупінь насиченості основамиРН сольовийРН водний
Мг – екв на 100 г грунту% від місткості вбирання
АП0-218,610,23,97,02566,75,06,2
А228-382,48,42,85,41868,94,95,9
В68-789,112,04,210,3975,64,85,7
С140-1501,715,70,911,2294,05,47,2

5.5 Дані фізичних властивостей грунту

Питома вага мало змінюється по профілі грунту, об’ємна ж вага істотно збільшується при переході від верхніх горизонтів до нижнього. Загальна пористість в орному шарі досить висока (54-56%). потім поступово убуває, знижуючись в ілювіальному горизонті і породі до 40 – 43%.

Щільність твердої фази грунту – відношення маси твердої фази сухого грунту до маси рівного обсягу води при 4 °С.

Щільність твердої фази грунту залежить від змісту гумусу, органічних речовин і мінералів, що складають грунт. Найменша щільність відзначається у верхньому гумусовому горизонті, причому вона тим менше, чим більше гумусу й органічної речовини в грунті. В міру руху в глибину грунту щільність закономірно зростає.

Таким чином, щільність твердої фази побічно характеризує хімічний і мінералогічний склад грунту. По її величині можна орієнтовно судити про кількість гумусу й органічних речовин у грунті про вміст у ній важких мінералів, про ступінь її глинястості й ін.

Щільність твердої фази грунту використовують для обчислення міцності грунту, для визначення швидкості осідання механічних елементів грунту в рідинах і ін.

Об’ємною масою грунту називають масу 1 см3 сухого грунту (висушеної до постійної маси при 1050 С), узятої в її природному додаванні (тобто з усіма наявними в ній порами).1

Об’ємна маса характеризує щільність додавання грунту і часто вживається як її синонім. Щільність грунту завжди менше щільності її твердої фази. Об’ємна маса грунту залежить від характеру мінералів, що складають грунт, змісту органічної речовини, структури і пористості грунту. Чим пухкіший грунт, структурне і чим більше в ньому перегною, тим менше його об’ємна маса. Об’ємна маса мінеральних грунтів коливається від 0,8 до 1,8 г/см3 .

Для більшості сільськогосподарських культур оптимальна щільність глинистих і суглинних грунтів дорівнює 1-1,2 г/см3 , піщаних і супіщаних 1,2-1,4 г/см3 .

Від об’ємної маси грунту залежить поширення кореневої системи рослин, водяний, повітряний і тепловий режими грунтів, значить, і продуктивність сільськогосподарських рослин.

Важкі глинисті грунти, з меншою об’ємною масою сутужніше проникні для коренів, чим легкі грунти з великим показником об’ємної маси.

Значення об’ємної маси грунту (чи її обрію) необхідно для розрахунку пористості грунту, для обчислення запасів у ній елементів харчування рослин, гумусу, води і т. д.

Якщо щільність грунту характеризує її тверду фазу, а об’ємна маса – грунт у непорушеному додаванні з усіма порами, то, щоб довідатися, яку частину обсягу в 1 см3 займають тверді частки грунту, а яку пори, необхідно об’ємну масу грунту розділити на її щільність.

Оскільки повітря в грунті знаходиться в тій частині пор, що не зайнята водою, то стає очевидним, що, чим вище вологість грунту, тим менше в ній повітря, необхідного для подиху коренів і життєдіяльності аеробних мікроорганізмів. Прийнято вважати, що при 15% вмісту повітря в грунті постачання коренів рослин і мікроорганізмів киснем повітря утруднено, а при вмісті 8% і нижче постачання киснем припиняється, корені в мезофітів починають відмирати, розвиваються процеси оглеєння грунту.

Кореневі волоски не проникають у пори діаметром менш 10 мкм, а пори діаметром менш 3 мкм робляться недоступними навіть для мікроорганізмів.

Зі збільшенням ожелезненості й оглеєності горизонтів, тиску верхніх шарів, при відсутності гумусу знижується загальна пористість грунту, зменшується розмір активних пір, у яких розміщаються вода, повітря і кореневі системи рослин. Велика частка дрібних пір у загальній шпаруватості грунтів і грунтів, особливо дрібнозернистих, нерідко і визначає неможливість проникнення коренів у глибокі горизонти грунтів.

Таблиця 8. Загальні властивості грунтів по ТОВ “Павлівка”

Генетичний горизонтГлибина, смЩільність твердої фазиЩільність зволоженняЗагальна пористістьАерація при НВ
Г/см3% від об`єму
АП0 – 202,34,85424
А228 -383,63,24716
В68 – 785,71,74210
С140 – 1507,10,9405

5.6 Грунтово-гідрологічні константи, та їх показники

Для росту і розвитку рослин необхідні тепло, світло, вода, повітря й елементи харчування.

На утворення 1 кг сухої речовини рослина в середньому витрачає 400, а іноді і 1000-1500 л води; Основним джерелом води для рослин є грунт. Вода в грунт надходить за рахунок атмосферних опадів, пересування грунтових вод, конденсації водяних пар, штучного зрошення.

Однак не уся вода в грунті використовується рослинами. Частина її випаровується в атмосферу, деяка кількість утримується твердою фазою грунту з великою силою і недоступно рослинам.

Волога стікає по похилій місцевості в знижені місця чи проникає в грунт. У грунті вона пересувається під дією ваги (гравітації), меніскових (капілярних), осмотичних, сорбційних сил чи переходить у пароподібний стан і пересувається в результаті розходжень у пружності водяних парів. Отже, грунтова волога характеризується неоднаковою рухливістю, вона утримується з різною силою, знаходячись у різних станах: в одному – вона доступна для рослин, в іншому – недоступна. У цьому зв’язку представляє великий теоретичний і практичний інтерес знання різних категорій, форм і видів води, що знаходиться в грунті.

Розрізняють наступні категорії води в грунті, що відрізняються між собою міцністю зв’язку з твердою фазою грунту, ступенем рухливості і приступності поширення.1

Кристалізаційна і конституційна волога відрізняються винятково високою міцністю зв’язку і нерухомістю в грунті. Це хімічно зв’язана вода. Вона входить до складу деяких кристалогідратів.

Конституційна вода є складовою частиною кремнієвої кислоти, та мінералів. Повне зневоднювання кремнієвої кислоти досягається тільки при температурі 1000-1200 С. Хімічно зв’язана вода недоступна рослинам.

Пароподібна волога знаходиться в грунтовому повітрі у формі водяної пари. Вона пересувається від ділянок більшої пружності до ділянок меншої пружності пари, від більш теплих до менш теплих шарів, від більш широких до більш вузьких капілярів.

Гігроскопічна вода може пересуватися в грунті, тільки переходячи в пару. Вона недоступна для рослин. Вміст гігроскопічної води в грунті залежить від механічного і хімічного складу грунту, а також від відносної вологості повітря. Грунту, багаті органічною речовиною, здатні утримувати більше зв`язаної води. Чим відносна вологість повітря вище і чим грунт дрібнозернистий, тобто чим сильніше її дисперсність і більше в ній колоїдів, тим більше зв’язаної води міститься в грунті. Практично верхньою межею вмісту гігроскопічної вологи в грунті вважається максимальна гігроскопічність грунту, тобто максимальна кількість води, що поглинає сухий грунт із повітря, яка знаходиться в стані, близькому до насичення водяними парами (96-98%). При вологості, рівній максимальній гігроскопічності, навколо грунтових часток утвориться плівка товщиною 3-4 молекулярних шари чи в кілька десятків молекул. Ця волога недоступна для рослин. Звичайно, рослини починають в’янути раніш, ніж грунт висушується до максимальної гігроскопічності. Така кількість вологи в грунті, при якому в рослин з’являються ознаки стійкого в’янення, що не зникають при переміщенні їх в атмосферу, насичену водяними парами, називається вологістю стійкого в’янення (ВВ) чи коефіцієнтом в’янення.

Дослідами встановлено, що рослини починають в`янути, коли вміст вологи в грунті дорівнює приблизно подвійної максимальної гігроскопічної вологості. Вологість в’янення – це нижня межа приступності рослинам води в грунті. Вона може бути визначена прямим методом і розрахунковим шляхом. Вологість стійкого в’янення залежить від біологічних особливостей рослин, а також від механічного складу, щільності грунту, складу поглинених катіонів. Зі збільшенням щільності грунту значно підвищується вологість стійкого в’янення, особливо в грунтах і горизонтах, важких за механічним складом.

Волога, що міститься в грунті і не зв’язана силами притягання з грунтовими частками, називається вільної. Вона пересувається в грунті переважно під дією капілярних гравітаційних сил.

Якщо близько до поверхні розташовуються грунтові води, то в грунті над ними з’являється підперта волога. Від джерела грунтових вод вона по дрібних капілярах піднімається на деяку висоту, утворити капілярну облямівку. Кількість капілярно-підпертої води, що може міститися в грунті при насиченні. її по капілярах знизу, називають капілярною вологоємкістю. Верхньою межею капілярної вологоємкості є повна вологоємкість, а нижнім – найменша вологоємкість. Вміст капілярно-підпертої вологи в капілярній облямівці змінюється від майже повної вологоємкості (знизу, поблизу рівня грунтових вод) до найменшої вологоємкості (угорі капілярної облямівки) і коливається від 15 до 60% від маси грунту. У насиченій до капілярної вологоємності грунту вода знаходиться в капілярно-підпертому стані над дзеркалом (рівнем) грунтових вод і утримується капілярними силами. Висота капілярного підняття вологи залежить від будови грунтового профілю, механічного складу грунту: вона зростає при переході від пісків через супісі до суглинків, а далі вона знову зменшується через велику силу тертя в тонких капілярах, суцільно заповнених зв’язаною водою. Максимальна висота капілярного підняття в природних умовах дорівнює 6 м.1

У природних умовах грунт може досягти такого ступеня зволоженості, коли вона знаходиться нижче рівня грунтових вод, тобто у водоносному горизонті. При повній вологоємності грунту вода, у ній знаходиться в сорбованій, капілярній і гравітаційній формі. Ця волога цілком доступна для рослин, але, заповнюючи грунтові пори, вона витісняє повітря, що обумовлює активізацію відновлювальних процесів з утворенням токсичних для рослин сполук.

Таким чином, забезпеченість рослин водою залежить не тільки від кількості води, що надходить у грунт, але і від категорій форм і видів води в грунті, а також від водяних властивостей самого грунту, найголовнішими з який є вологоємність, водопроникність і водопідйомна здатність. Вологоємність – це здатність грунту поглинати й утримувати визначену кількість води. Розрізняють повну (ПВ), капілярну (КВ), найменшу (НВ), загальну (ЗВ), граничну польову (ГПВ) і максимальну адсорбційну (МАВ) вологоємкості.

Величини максимальної гігроскопічності (МГ) і вологості в`янення (ВЗ), досить низькі в орному горизонті, істотно збільшуються в ілювіальному горизонті і породі, що пов’язано насамперед з різним вмістом у цих горизонтах мулистої фракції. Найменша вологоємкість (НВ) варіює в профілі в межах 30- 37%. Доступна волога в орному шарі при вологості, рівної НВ, складає 23 – 25% обсягу, а в ілювіальному горизонті і породі 15-17%.

Дуже різко змінюється по профілю величина пористості аерації при НВ. В орному шарі вона дорівнює 24%, а в ілювіальному горизонті і породі падає до 3 – 10%. При такій, пористості аерації в. орному горизонті буде забезпечений нормальний газообмін, а в нижніх горизонтах він буде утруднений, що може привести до зменшення вмісту О2 і збільшенню СО2 у грунтовому повітрі.

Дерново – підзолисті грунти характеризуються неміцною структурою. В орному горизонті звичайно міститься 20-46% водомірних агрегатів крупніше 0,25 мм.

Таблиця 9. Водні властивості грунтів “Павлівка”

Генетичний гори-зонтГлибина, смПВНВВВМГПВНВМГДАВ
% від маси грунтуМм
АП0-2178307,35,078323835
А228-38823316,210,782234137
В68-78883520,113,149154440
С140-150923721,314,852104745

5.7 Доступні рослинам елементи живлення

Дерново-підзолисті грунти бідні валовими запасами і рухливими формами азоту і фосфору. Азот входить до складу всіх білкових речовин, які містяться в хлорофілі, нуклеїнових кислотах, фосфатидах і багатьох інших органічних речовинах живої клітини. Азот міститься переважно в органічній речовині, при мінералізації якого утворяться нітратні й аміачні форми, доступні рослинам. Деяка частина азоту постійно знаходиться у формі амонію. Валовий зміст азоту складає від сотих часток до 0,2%. Кількість азоту в грунті знаходиться в прямій залежності від вмісту в грунті органічної речовини і перш за все гумусу. Забезпеченість рослин азотом залежить від швидкості розкладу органічних речовин. Рослини потребують азоту у великих кількостях, тому потрібно постійно поповнювати запаси азоту в грунті.

Таблиця 10. Вміст азоту сполук у грунті, що лекго гідролізуються по ТОВ “Павлівка”

КласЗа Тюріним – КононовоюЗа КорнфілдомПлоща, га
Мг/кг грунту
Дуже низький< 30< 100200
Низький31 – 50100 – 150400
Середній41 – 50151 – 2001000
Підвищений51 – 70> 200500
Високий71 – 100200
Дуже високий> 100100

Фосфор міститься переважно в органічних і мінеральних сполуках. Валовий вміст його в орних піщаних і супіщаних грунтах складає 0,05 -0,07 %, у суглинистих – 0,10- 0,16,%. Значна частина фосфатів міцно зв’язана з несилікатними аморфними полуторними окислами в глинистими мінералами, внаслідок чого їхня доступність рослинам обмежена. Рухливих форм фосфатів, по Кірсанову, приходиться звичайно 0-5, рідше 5-10 мг на 100 м грунти і лише в окультурених грунтах-15-20 мг і більш.

Вміст рухомих фосфатів у грунті по ТОВ “Павлівка”

КласЗа КірсановимЗа ЧиріковимЗа МачигінимПлоща, га
Мг/кг грунту
Дуже низький< 25< 20< 10200
Низький26 – 5021 – 5011 – 15500
Середній51 – 10051 – 10016 – 301200
Підвищений101 – 150101 – 15031 – 45300
Високий151 – 250151 – 20046 – 60200
Дуже високий> 250> 200>600

Валовий вміст калію в орному горизонті коливається від 1 до 2,5%. Багато його у важких грунтах, багатих калійними мінералами (слюди, гідрослюди). Калій міститься в грунті в поглиненому стані (обмінний і необмінний) і у формі простих солей. В цій формі він легко використовується рослинами. Основним джерелом калію для рослин являється обмінний калій. Його доступність тим більше, чим вище ступінь насиченості ним грунту. При використанні обмінного калію його запаси поповнюються за рахунок необмінного. Вміст рухливого (обмінного) калію (за Пейве), складає 7-15 мг К2 О на 100 г грунти.

Вміст обмінного калію в грунті по ТОВ “Павлівка”

КласЗа КірсановимЗа ЧиріковимЗа МачигінимПлоща, га
Мг/кг грунту
Дуже низький< 40< 20< 100200
Низький41 – 8021 – 40101 – 200300
Середній81 – 12041 – 80201 – 3001500
Підвищений121 – 17081 – 120301 – 400300
Високий171 – 250121 – 180401 – 600100
Дуже високий> 250> 180>6000

Вміст мікроелементів у дерново-підзолистих грунтах може коливатися в дуже широких межах, тому в одних випадках можливий недолік, в інших надлишок будь-якого мікроелемента.

6. Бонітування грунтів

Задачі бонітування грунтів полягають у складанні генетично – виробничої класифікації грунтів, родючість яких виражене в балах. Така спеціалізована класифікація грунтів, родючість яких виражене в балах, дозволяє відповісти на запитання – наскільки одні грунту за своєю природною здатністю краще або гірше інших грунтів, тобто дати порівняльну оцінку якості грунтів. Мета бонітування грунтів:

1) порівнювати і групувати грунти і земельні угіддя країни, області, району, колгоспу, радгоспу за їх продуктивністю (родючістю).

2) виявити найбільш сприятливі грунти і землі для різних сільськогосподарських культур;

3) .дати виробничу оцінку господарських територій областей, районів, колгоспів, радгоспів, окремих бригад, полів і т. п.;

4) оцінити більш об’єктивно, з обліком грунтово-кліматичних умов виробничу діяльність областей, районів, колгоспів, радгоспів, бригад ;і виявити невикористані ресурси;

5) допомогти правильно, з обліком грунтово-кліматичних умов, здійснювати впровадження раціональних систем ведення сільського господарства (розміщення культур, спеціалізації господарства й ін.), проводити внутрішньогосподарське землевпорядкування;

6) допомогти правильно намітити заходи і скласти виробничі плани колгоспів і радгоспів з підняття врожайності, на різних грунтах;

7) підвищити матеріальну зацікавленість робітників радгоспів і фахівців сільського господарства в збереженні і підвищенні родючості грунтів.

Матеріали бонітування грунтів є науковою основою вирішення перерахованих вище задач.1

У свою чергу, бонітування грунтів використовується при економічній оцінці земель, яка проводиться економістами за участю грунтознавців.

Головною підставою бонітування грунтів служать їхні природні якості, як найбільш об’єктивні і надійні показники. Першоосновою наукового бонітування грунтів служать правильно обрані критерії бальної оцінки грунтів.

В даний час ведуться великі роботи з бонітування грунтів. Вони є першим, основним, етапом досліджень по земельному кадастру. Бонітування грунтів служить складовою і, мабуть, основною частиною, земельного кадастру. Без бонітування грунтів неможлива науково обгрунтована й економічна оцінці земель. Тому критеріям бонітування грунтів приділяється особливо велика увага.

Науково обгрунтована оцінка типів земель можлива тільки на основі вихідних матеріалів бонітування грунтів, з наступним визначенням середньозважених балів бонітету земельних угідь.

Ведучими показниками можуть і повинні бути тільки такі, котрі стійко корелюють із врожайністю сільськогосподарських культур і порівняно легко можуть бути виражені в балах. Відсутність зв’язку між природними діагностичними ознаками грунтів і врожайністю може бути викликано:

А) невдало відібраними діагностичними ознаками;

Б) недоброякісністю грунтово-картографічного й аналітичного матеріалів, що характеризують грунтовий покрив оцінюваної території;

В) відсутність кваліфікованого обліку урожайності сільськогосподарських культур.

Діагностичні ознаки грунтів можуть бути: а) морфогенетичні і б) найбільш важливі і стійкі дані аналізів хімічного, механічного складу і фізичних властивостей грунтів, що є основою генетико-виробничої класифікації грунтів.

Оцінні таблиці, бонітійні шкали, за допомогою яких проводиться бонітування грунтів у колгоспах і радгоспах, можуть бути різні для різних типів грунтів.

Бонітування починається з якісної оцінки грунтів. Для цього нам необхідні наступні дані:

1. Вміст гумусу в % і запаси його в т/га у шарі 0 – 100 см. Запаси гумусу розраховуємо по окремих генетичних горизонтах за допомогою формули:

М = а * ЩЗ * h,

Де М – запас гумусу, т/га для шару h, а – вміст гумусу, %, ЩЗ – щільність зволоження, г/см3 , h – глибина шару, см.

Дані по горизонтах підсумовуємо і одержу:мо загальний запас гумусу в т/га у шарі 0 – 100 см.

2. Максимально можливі запаси продуктивної вологи розв`яжемо шляхом віднімання від найменшої волого місткості вологості в`янення за допомогою формули:

ДАВ = (НВ – ВВ) * ЩЗ * h * 0,1,

Де ДАВ – діапазон активної вологи, мм, НВ – найменша волого місткість, %, ВВ – вологість в`янення, %, ЩЗ – щільність зволоження, г/см3 , h – глибина шару, см, 0,1 – коефіцієнт для перерахунку в мм.

Дані по шарах підсумовуємо і одержуємо величину ДАВ у шарі 0 – 100 см.

3. Вміст в орному шарі елементів живлення (азоту, фосфору, калію) і рН сольовий вибираємо з матеріалів агрохімічного обстеження.

4. Для оцінки негативних властивостей грунтів узагальнюємо матеріали за ступенем солонцюватості, засолення, оглеєння, глибиною залягання, складом і ступенем мінералізації підгрунтових вод та ін.

5. Діагностичні ознаки є основою для встановлення балу бонітету. Для кожного діагностичного показника, який виступає у ролі критерію, бал бонітету, являє собою процентне відношення фактичного значення ознаки до еталону за формулою:

Боз = Ф * 100 / Е

Де Боз – бал типової діагностичної ознаки, %. Ф – фактичне значення ознаки, Е – еталонне значення ознаки.

6. Еталон за гумусом – це величина 500 т/га в шарі 0 – 100 см.

7. Враховуючи типові критерії, обчислюємо середньозважений бал за формулою:

Бсз = Б1 * Ц1 + Б2 * Ц2 + ….. + Бп * Цп / S ЦП,

Де Бсз – середньозважений бал з типових критеріїв, Б1 , Б2 , …БП – бали типових критеріїв (гумусу, ДАВ, азоту, фосфору, калію), Ц1 , Ц2 , … ЦП – ціна балу критеріїв, S ЦП – сума цін балів усіх критеріїв.

Ціну бали критерію визначаємо за кожним критерієм шляхом ділення значень еталону на 100 і складатиме:

Для запасу гумусу – 500/100 = 5

Для азоту – 200/100 = 2

Для фосфору – 25/100 = 0,25

Для обмінного калію – 17/100 = 0,17

Середній бал за гумусом дорівнює

78 + 70 + 65 + 56 + 38 + 36 + 56 + 58 / = 57,1

Середній бал для азоту дорівнює

60 + 56 + 42 + 52 + 35 + 48 + 43 + 28 / 8 = 45,5

Середній бал для фосфору дорівнює

75 + 60 + 50,2 + 50 + 43 + 37 + 12 + 16 = 42,9

Середній бал для рухомого калію дорівнює

70 + 50 + 60 + 40 + 45 + 50,5 + 35 + 25 = 46,9

Сума балів критеріїв дорівнюватиме

5,0 + 2,0 + 0,1 + 0,25 + 0,17 = 7,52

Середній бал для ДАВ дорівнює

44 + 41 + 40 + 35 + 38 + 34 + 28 + 25 = 35,6

За результатами даних розрахунків розрахуємо середньозважений бал:

Бсз = 57,1 * 5 + 35,6 * 2 + 45,5 * 0,1 + 42,9 * 0,25 + 46,9 * 0,17 / 7,52 = 50,5

8. Коректування середньозваженого балу проводимо за формулою:

Бб = Бсз * КП,

Де Бб – бал бонітету грунтів, Бсз – середньозважений бал з типових критеріїв, КП – коефіцієнт поправок на негативні властивості грунтів і клімату.

Для даного випадку виберемо поправку на клімат. Одержані дані заносимо до таблиці.

9. Оціночний бал округляється до цілих цифр, він ста: кінцевою мірою оцінки бонітету даного грунту.

В результаті проведених розрахунків грунти даного господарства мають бал бонітету, який дорівнює 51 це відповідає V класу бонітету. Отже грунти даного господарства середні за якістю.

7. Розрахунок балансу гумусу в грунтах господарства

Під вмістом гумусу в грунті розуміють різницю між статтями набходження і витрат за однаковий проміжок часу. Виділяють три типи балансу гумусу:

Бездифіцитний – коли витрати гумусу поповнюються його новоутворенням.

Позитивний – новоутворення перевищує його витрати на мінералізацію.

Від`ємний (дефіцитний) – витрати гумусу перевищують його новоутворення.

Застосувуючи методику розрахункового визначення за Г. Я. Чесняком баланс гумусу в грунті розраховують для умов окремої сівозміни за ротацію. Розрахунки ведемо за формулою:

БС = SП1 + SП2 / tp – SР / tp,

Де БС – середньорічний баланс гумусу в грунті на гектарі за ротацію сівозміни, т/га, SП1 – сума новоутвореного гумусу під культурами за ротацію за рахунок рослинних решток, т/га, SП2 – збільшення вмісту гумусу за рахунок органічних добрив, т/га, SР – сумарна кількість гумусу, який мінералізується під культурами за ротацію сівозміни, т/га; tp – тривалість ротації сівозміни, років.

Величину новоутвореного гумусу в грунті за рахунок рослинних решток за ротацію розрахуємо за формулою:

SП1 = О1 * К1 + О2 * К2 + … ОП * КП

Збільшення вмісту гумусу за рахунок органічних добрив (за рахунок використання гною) встановлю:мо за формулою:

SП2 = Н *0,25 * К

Н – кількість гною внесеного за ротацію сівозміни, т/га; 0,25 – коефіцієнт перерахунку гною на суху речовину; К – коефіцієнт гуміфікації гною.

SР = Р1 + Р2 + …+ РП

Де SР – сумарна кількість втрат мінералізованого гумусу під культурами за ротацію сівозміни; Р1 , РП – кількість мінералізованого гумусу під окремими культурами, т/га.

Проведемо відповідні розрахунки:

1. Величина новоутвореного гумусу в грунті за рахунок рослинних решток за ротацію. Визначимо кількість рослинних решток, які потрапляють у грунт, під окремими культурами, за рівнянням регресії.

Озима пшениця: поверхневі рештки –

Х = 0,32y + 13,5 = 0,32 * 17,9 + 13,5 = 19,228 ц/га

Кореневі рештки

Х1 = 0,71y + 10,0 = 0,71 * 17,9 + 10,0 = 22,709 ц/га

Загальна кількість рослинних решток

19,228 + 22,709 = 41,937 ц/га

Картопля: поверхневі рештки

Х = 0,008y + 0,5 = 0,008 * 122 + 0,5 = 1,447 ц/га

Кореневі рештки

Х1 = 0,07y + 8,9 = 0,07 * 122 + 8,9 = 17,44 ц/га

Загальна кількість рослинних решток

1,447 + 17,44 = 18,887 ц/га

Овочеві культури: поверхневі рештки

Х = 0,008y + 0,5 = 0,008 * 95 + 0,5 = 1,26 ц/га

Кореневі рештки

Х1 = 0,07y + 8,9 = 0,07 * 95 + 8,9 = 9,565 ц/га

Загальна кількість рослинних решток

1,26 + 9,565 = 10,825 ц/га

Кукурудза на зерно

Х = 0,20y + 1,6 = 0,20 * 37,3 + 1,6 = 9,06 ц/га

Кореневі рештки

Х1 = 0,83y + 7,2 = 0,83 * 37,3 + 7,2 = 38,159 ц/га

Загальна кількість рослинних решток

9,06 + 38,159 = 47,219 ц/га

2. Використовуючи коефіцієнт гумуфікації розрахуємо кількість новоутвореного гумусу в грунті.

Озима пшениця:

П1 = О1 * К1 = 41,937 * 0,20 = 8,387

Картопля

П2 = О2 * К2 = 18,887 * 0,13 = 2,455

Овочі

П3 = О3 * К3 = 10,825 * 0,13 = 1,407

Кукурудза на зерно

П4 = О4 * К4 = 47,219 * 0,20 = 9,44

S П1 = 8,387 + 2,455 + 1,407 + 9,44 = 21,689

3. Вміс гумусу, утвореного за рахунок гною встановлюємо за формулою:

П2 = Н * 0,25 * К = 40 * 0,058 = 2,32

4. Знаходимо кількість гумусу, який мінералізується під окремими культурами сівозміни.

SР = 1,35 + 1,61 + 1,61 + 1,56 = 6,13

5. Баланс гумусу в грунті у полях сівозміни і на 1 га сівозмінної площі розрахуваємо за формулою середньорічного балансу:

Бс = (21,689 + 2,32 * 4 ) / 10 – 6,13/10 = 2,484

Всі результати занесемо до таблиці.

Таблиця 11

Культура сівозміниУрожайність, ц/гаУтворилося гумусу за рахунок рослинних решток і гною, т/га (П1 +П2 )Кількість гумусу, який мінералізуєтьсяБаланс гумусу, т/га (Б)
Озима пшениця17,98,41,357,05
Картопля1222,491,610,88
Овочеві культури951,401,61-0,21
Кукурудза на зерно37,39,481,567,92
Баланс гумусу на 1 га сівозмінної площіЗа ротацію21,776,1315,64
У середньому за рік2,1770,6131,33

8. Підвищення родючості грунтів

Збереження родючості грунтів є основною проблемою в землеробстві області на сучасному етапі.

Застосування в малих обсягах органічних та мінеральних добрив, припинення вапнування кислих грунтів, за останні роки, призвело до значного зниження їх родючості.

Навіть при невисоких урожаях сільськогосподарських культур в грунтах спостерігається від`ємний баланс гумусу і основних елементів живлення.

Грунти інтенсивно підкислюються. Площі кислих грунтів зросли на 11-20%. Таке становище пояснюється тим, що в зв`язку з відсутністю фінансування як з місцевого, так і державного бюджету, починаючи з 1996 року вапнування кислих грунтів практично було припинено.

Важливим заходом підвищення родючості грунтів, особливо на віддалених полях, є вирощування і обробка на них сидеральних культур. При високих урожаях зеленої маси сидератів (350-400 ц/га) в грунт надходить 150-200 кг/га азоту, що рівноцінно 30-40 т/га гною. Коефіцієнт використання азоту сидератів в перший рік дії, за даними багатьох досліджень, майже в два рази вищий ніж гною.

Важливим джерелом поповнення вмісту органічної речовини в грунті є солома. Коефіцієнт її гуміфікації в 1,5-2, а іноді і в кілька разів більший, ніж у зеленоукісних решток. Вітчизняною та зарубіжною практикою встановлено, що ефективність застосування соломи, як органічного добрива, складає до 8 гривень на 1 гривню витрат.

В результаті несприятливих природних умов і часто безгосподарного використання землі можуть розвиватись ерозійні процеси. Основними причинами цього було порушення оптимальної спеціалізації господарств, відсутність раціональної організації їх території, заборони розміщення на схилах понад 30 просапних культур, комплексності протиерозійних заходів. Високий рівень розораності угідь, а також нічим не виправдане розширення посівів просапних культур сприяють розвитку в господарствах ерозійних процесів. Припинити фізичну деградацію землі внаслідок інтенсивних ерозійних процесів можна тільки комплексним підходом до вирішення проблеми, включаючи агрохімічні, меліоративні, лісомеліоративні, інженерні, соціальні та інші фактори.1

Проблема збереження потенціальної родючості грунтів господарства, як ніколи раніше, набуває актуального значення. Основним шляхом її вирішення є розширення виробництва, покращення зберігання і раціональне застосування гною та компостів. Виходячи з наявного поголів`я худоби, можливий вихід гною та повне його використання. Недостатнє ж його внесення в грунт дає нижчі результати врожайності сільськогосподарських культур. Це вказує на недостатній облік та збереження цього цінного органічного добрива. Іншими джерелами поповнення органіки є використання сидератів, торфу, мулу, залишків соломи минулих років, розширення площ багаторічних трав, особливо бобових, тощо.

В зв`язку з великими витратами на перевезення органіки в господарстві має бути розроблена комплексна система її застосування, яка б передбачала поповнення грунту органічною речовиною із джерел, найближче розташованих до удобрюваних полів.

Висновки

Таким чином, конкретне сполучення різноманітних фізичних, хімічних і біологічних явищ, що виникає в результаті визначеного сполучення факторів грунтоутворення, приводить до якісної спрямованості грунтоутворюючого процесу, тобто до розвитку конкретних грунтоутворюючих процесів.

Найважливішими конкретними грунтоутворюючими процесами є: 1) гумусо-акумулятивний процес, 2) опідзолювання, 3) лісоваж, 4) оглеєння, 5) засолення, 6) осолонцювание, 7) осолонення, 8) оглинення, 9) латеритизація, 10) торфонакопичення.

У результаті розвитку конкретних грунтоутворюючих чи процесів їхнього сполучення, формується грунт із властивими їй конкретними ознаками і властивостями.

Розходження у властивостях порід, рослинності, кліматі і рельєфі, а також особливості використання грунтів у виробництві визначають швидкість, тривалість і якісну спрямованість грунтоутворюючого процесу. Це в сукупності згодом прояву грунтоутворюючого процесу і служить причиною розмаїтості грунтів у природі.

В агрономічному відношенні кращими по механічному складі вважаються суглинні і супіщані грунти. Вони мають більш сприятливе в порівнянні з піщаними і глинистими грунтами сполучення водяного, повітряного і теплового режимів. Суглинні грунти досить вологоємні і водопроникні, добре утримують воду, легко оструктурюються, містять досить для нормального розвитку і росту рослин елементів живлення і повітря, легше обробляються.

На даний час основним завданням агрономічної служби має бути збереження наявного рівня родючості грунтів. Для цього слід так організувати застосування органічних і мінеральних добрив, щоб забезпечити більш високу їх ефективність, скоротити до мінімуму непродуктивні витрати поживних речовин, а також розширити впровадження інших заходів, спрямованих на збереження родючості грунтів.

Фізико-географічне розташування і особливості природно-ресурсного потенціалу Чернігівщини зумовлюють провідну роль в її економіці земельного фонду, тому необхідною умовою його ефективного використання, а також застосування органічних і мінеральних добрив є наявність інформації щодо еколого-агрохімічного стану грунтів.

Економічна та пов’язана з нею енергетична криза, зменшення обсягів застосування засобів хімізації в сільськогосподарському виробництві, наслідки Чорнобильської катастрофи привели до погіршення ряду показників агрохімічного та радіоекологічного стану грунту, що в свою чергу позначилось на продуктивності полів та якості вирощуваної сільгосппродукції.

Від’ємна динаміка показників родючості грунтів зумовлена, насамперед, різким зменшенням обсягів внесення мінеральних та органічних добрив. Важливим джерелом елементів живлення є гумус, але динаміка цього показника незадовільна. Більш значні його втрати стримуються завдяки таким факторам. По-перше – зниженням виносу поживних речовин з грунту внаслідок низької урожайності с/г культур. По-друге, дещо скоротились площі під просапними культурами, де мінералізація органічної речовини проходить найбільш інтенсивно. Разом з тим розширились посіви трав, завдяки яким в грунті відбувається процес накопичення гумусу. Слід також відмітити, що в області набуває розвитку процес застосування елементів біологізації землеробства, одного з факторів збереження органічної речовини в грунті. Застосування органічних та мінеральних добрив в умовах області є основним фактором для одержання високих урожаїв сільськогосподарських культур. Проте у зв`язку з низьким рівнем хімізації землеробства, нестачею поживних речовин в грунті, як наслідок, залишається низькою урожайність сільськогосподарських культур.

Співставлення реально можливих обсягів внесення мінеральних добрив з розрахунками науково обгрунтованої та мінімальної їх потреби показує, що господарство в цілому не спроможне сьогодні забезпечити повернення до грунту тієї кількості елементів живлення, яка винесена урожаєм. В землеробстві господарства створились умови, коли еколого-агрохімічний стан грунтів погіршується не в результаті перевантаження агроекосистем надмірно високими дозами агрохімікатів, а внаслідок порушення основного екологічного закону агрохімії, за яким винос поживних речовин з грунту необхідно компенсувати внесенням екологічно доцільних норм добрив.

Одним з найбільш негативних факторів, які суттєво погіршують екологічну ситуацію в області є радіаційне забруднення довкілля. Дослідження, проведені в останні роки, вказують на стабілізацію показників забруднення грунту і більшої частини сільськогосподарської продукції цезієм-137. За 10 років на 2,5 тисяч гектарів природних угідь щільність забруднення грунту радіоцезієм зменшилась на 33%. Це підтверджується і динамікою забруднення грунту цезієм-137 на контрольних ділянках. В той же час не спостерігається стабільної динаміки вмісту в грунті стронцію-90.

В цілому агрохімічна, токсикологічна, радіологічна ситуація по господарству і в області досить складна, по ряду позицій вона погіршується, що вимагає здійснення невідкладних агрохімічних, протирадіаційних і інших заходів, а також систематичного моніторингу об`єктів довкілля.

Література

1. Агроклиматический справочник по Черниговской области.-Л. Гидрометиздат, отв. редактор Кекух А. М., 1958. – 172 с.

2. Александрова Л. Я. и др. Практикум по основам геологии. – Учебное пособие для сельскохозяйственных вузов. – М.: Высш. шк, 1966. – 152 с.

3. Байда В. І., Мельник А. І., Зміна агрохімічних показників грунтів і потреба в добривах господарств Чернігівської області. Чернігів: Десна, 1993. – 62 с.

4. Бойко Є. І. Агровиробничі властивості грунтів Чернігівської області і заходи по підвищенню їх родючості. Київ, 1963 – 151 с..

5. Біленко Д. К. Основи геології і мінералогії. – К.: Вища школа, 1973. – 376 с.

6. Грунти всіх областей України. – Вид.: МСГ України. – Укрземлепроект і обласні землевпорядні експедиції, 1969.

7. Дмитрієва В. І. Грунти Чернігівської області. К.: Урожай, 1969.-64с.

8. Довідник агрохімслужби. К., “Урожай”, 1991

9. Дозорцева Н. В., Ильин Н. П., Ваулина Г. И. Влияние степени обеспеченности дерново-подзолистой почвы фосфором и калием на эффективность азотных подкормок и урожай озимой пшеницы// Бюл. ВИУА.- 1991.- №103.- С.26-31.

10. Козловский Е. В. и др. Известкование почв. Л.: Колос, 1983. – 286 с.

11. Кротов М. Н. Зависимость продуктивности севооборота и агрохимических свойств дерново-подзолистой почвы от норм минеральных удобрений// Удобрение полевых культур в системе интенсивного земледелия. Рига: Зинатне, 1990. – С.94-106.

12. Полевой определитель почв / Под ред. Н. И. Полупана, Б. С. Носко, В. П. Кузьмичева. – К.: Урожай, 1981. – 320 с.

13. Почвоведение / Под ред. проф. И. С. Кауричева. Изд. четвертое. – М.: ВО Агропромиздат, 1989. – 719 с.

14. Почвы Украины и повышение их плодородия. Т. 1 Экология, режимы и процессы, класификация и генетикопроизводственные аспекты. / Под. ред. Н. И. Полутана. – К.: Урожай, 1988. – 296 с.

15. Почвы Украины и повышение их плодородия. Т. 2. Продуктивность почв, пути повышения, мелиорации, защита почв от эрозии и управление их плодородием / Под ред. Б. С. Носко и др.. – К.: Урожай, 1989. – 179 с.

16. Смирнов П. М., Муравин Э. А. Агрохимия – М.: Колос, 1981, 182 с.

17. Шкварук М. М., Делеменчук М. І. Грунтознавство. – К.: – Урожай, 412 с.

1 Почвоведение / Под ред. проф. И. С. Кауричева. Изд. четвертое. – М.: ВО Агропромиздат, 1989. – 719 с.

1 Почвоведение / Под ред. проф. И. С. Кауричева. Изд. четвертое. – М.: ВО Агропромиздат, 1989. – 719 с.

1 Дмитрієва В. І. Грунти Чернігівської області. К.: Урожай, 1969.-64с.

1 Почвоведение / Под ред. проф. И. С. Кауричева. Изд. четвертое. – М.: ВО Агропромиздат, 1989. – 719 с.

1 Почвоведение / Под ред. проф. И. С. Кауричева. Изд. четвертое. – М.: ВО Агропромиздат, 1989. – 719 с.

1 Почвы Украины и повышение их плодородия. Т. 1 Экология, режимы и процессы, классификация и генетикопроизводственные аспекты. / Под. ред. Н. И. Полутана. – К.: Урожай, 1988. – 296 с.

1 Шкварук М. М., Делеменчук М. І. Грунтознавство. – К.: – Урожай, 412 с.

1 Шкварук М. М., Делеменчук М. І. Грунтознавство. – К.: – Урожай, 412 с.

1 Бойко Є. І. Агровиробничі властивості грунтів Чернігівської області і заходи по підвищенню їх родючості. Київ, 1963 – 151с.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Характеристика грунтів господарства