Міжнаціональні конфлікти

Зміст

1. Сутність протиріч і конфліктів, їхні джерела й особливості.

2. Історичні передумови національних конфліктів на території колишнього СРСР

3. Підхід до проблеми

4. Міжнаціональна напруженість

У регіональному аспекті

1. Сутність протиріч і конфліктів, їхні джерела й особливості.

Конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, позицій, прагнень.

Кожна людина протягом свого життя багаторазово зіштовхується з різного роду конфліктами. Ви хочете чогось досягти, але ціль виявляється важкодоступною. Ви переживаєте невдачу і готові обвинуватити навколишніх у тім, що не могли досягти бажаної мети. А навколишні думають, що Ви самі винуваті у власній невдачі: або ціль була Вами невірно визначена, або засобу для її досягнення були обрані не ті, або Ви неправильно оцінили ситуацію й обставини Вам перешкодили. Так виникає взаємне нерозуміння, що поступово може перерости в невдоволення, породити відчуття дискомфорту, обстановку незадоволеності і соціально-психологічної напруги, конфліктне. Щось подібне відбувається й у сфері політичних відносин між різними партіями, що виражають інтереси визначених соціальних груп, між окремими соціальними й етносоціальними общинами і державною владою.

Як знайти вихід із подібних положень? Універсальних рецептів не існує, тому що кожна конфліктна ситуація по-своєму неповторна. Однак, визначений мінімум знань про природу конфліктів, їхніх особливостях, деяких закономірностях розвитку необхідно мати.

Насамперед ми зупинимося на аналізі конфліктів, як загального явища в житті суспільства. Це необхідно для того, щоб краще розуміти причини багатьох процесів у політичному житті суспільства. Для цього необхідно насамперед знайомство із сутністю соціальних конфліктів. У загальному виді соціальний конфлікт означає протиборство протилежних інтересів і цілей суспільного розвитку, зіткнення їхніх реальних носіїв – індивідів, соціальних груп, класів, держав із приводу забезпечення своїх інтересів.

Незайве нагадати, що ще Аристотель вважав найважливішим джерелом конфліктів у суспільстві майнова нерівність людей і нерівність в одержанні ними почестей, коли порушується міра і справедливість їхнього розподілу. Це, вважав він, з одного боку, сприяє зростанню користолюбства і марнославства, що зрештою, веде до переродження державного ладу. З іншого боку, надмірне прагнення до багатства й почестей знатних чоловіків приводить до виникнення невдоволення в простих громадян держави і стає причиною державних переворотів. Таким чином, перевага несправедливого початку над справедливим – головна причина конфліктів, що стають постійним компонентом політичної реальності, неминучим супутником соціального розвитку, тому що й у “самім зробленому” суспільстві присутні різноманітні протилежні інтереси, насамперед політичні, а їхнє зіткнення носить завжди конфліктний характер.

Як соціальне явище конфлікт володіє поруч істотних ознак, до яких сучасні політологи відносять: наявність двох чи більш протиборчих сторін, інтереси яких протистоять один одному; конфліктуючі сторони усвідомлюють несумісність своїх цілей і тому їхні відносини здобувають характер протиборства – кожна зі сторін прагне до реалізації власних інтересів за рахунок іншої сторони; стрижнем конфлікту виступає питання про владу.

Універсальною передумовою конфліктів у суспільстві виступає дефіцит яких-небудь соціальних цінностей(нерівний розподіл їх між різними національними групами). При цьому одночасно претендують на них суб’єкти не мають можливості задовольнити цілком свої потреби і виявляються в стані суперництва. Виділяють два види подібного дефіциту. Позиційний дефіцит, коли неможливо одночасне використання однієї чи ролі функції двома

Суб’єктами, що ставить їх в умови змушеної змагальності. Наприклад, у питанні про державну владу. Дефіцит джерел, коли обмеженість визначених цінностей не дозволяє двом чи більшому числу суб’єктів задовольнити повною мірою свої домагання. Так конфлікт стає скоріше нормою громадського життя, ніж якоюсь надзвичайною подією.

Під соціальним конфліктом розуміється зіткнення свідоме переслідуваних і інтересів, що відстоюються, і цілей. Маючи своїм джерелом

Визначені об’єктивні протиріччя, що досягли в суспільстві кульмінації розвитку, соціальний конфлікт виникає в результаті усвідомлення протилежними сторонами несумісності їхніх інтересів і цілей (наприклад, несумісність інтересів і цілей)

До числа найбільш складних і відносяться міжнаціональні конфлікти. Це форма міжгруппового конфлікту, у якому групи з протилежними інтересами розрізняються по етнічному (національному ознаці). У повсякденній практиці під час обговорення міжнаціональних відносин, чи ефективності неефективності національної політики держави, звичайно, маються на увазі визначені нації. При цьому різні нечисленні етнічні групи особливо не виділяються, хоча їхня кількість, наприклад, у Росії досить значно. Тому більш точним буде застосування, у тому числі і до конфліктів, поняття “етнос” – народ, плем’я, група людей, що говорять на одній мові, що визнають своє єдине походження, що володіють своїми звичаями й укладом життя, що відрізняє їх від інших груп. Нація ж – це соціально-історична спільність людей, сукупність громадян держави, що мають спільність території і мови, соціально-економічної і культурного життя. Міжетнічна політика держави покликана регулювати соціально-політичні відносини з метою узгодження інтересів різних етнічних і національних груп і найбільш повного задоволення їхніх потреб.

Однієї з основних причин загострення міжнаціональних відносин і виникнення етносоціальних конфліктів у нас стала криза всіх структур влади в СРСР і використання національних інтересів корумпованими групами в колишніх союзних республіках, перенос соціального невдоволення у сферу міжнаціональних відносин. Не можна не бачити також і роль штучно розпалюваної релігійної нетерпимості.

Для таких конфліктів характерний визначений рівень організованості дій поряд із масовими безладдями, сепаратистськими виступами аж до громадянської війни. Оскільки вони виникають у багатонаціональних державах, будь-який внутрішній конфлікт у них неминуче здобуває політичний характер. Тому часом буває важко провести чітку грань між соціальним, політичним і міжнаціональним конфліктом. Етнічний конфлікт може виражатися в різних формах, починаючи з нетерпимості і дискримінації на міжособистісному рівні і, кінчаючи масовими виступами за відділення від держави, збройними зіткненнями, війною за національне звільнення. Так розвивалися події у Нагорному Карабасі, Чеченській республіці, Молдавії, Грузії після розпаду СРСР.

Соціально-політичний конфлікт у будь-якім суспільстві виконує визначені функції. Він може впливати на формування потрібної рівноваги сил у суспільстві, хоча ця рівновага буде носити тимчасовий характер. Він може сприяти і більш повному виявленню протилежних інтересів, переоцінці існуючих суспільних цінностей і норм, а також виявити дисбаланс сил і породити дестабілізацію суспільства. З урахуванням цих факторів у демократичному суспільстві необхідний пошук ефективних механізмів. здатних запобігти переростанню конфліктів у деструктивне руйнівне русло з непередбаченими наслідками.

Прийнято класифікувати конфлікти по різних підставах:

– по суб’єктах – міжособистісні, міжпартійні, міждержавні;

– по масштабі – місцеві, регіональні, глобальні;

– по впливі на суспільство – системні, потребуючі цілісного перетворення суспільства, і підсистемні, що вимагають перетворення окремих сфер суспільства (соціальної, культурний).

Конфлікт між окремими особистостями виникає як наслідок протиріч у взаємовідносини людей на виробництві і побутовому грунті. І дозволяється він відповідно до існуючого нормами міжособистісного спілкування. Конфлікт між особистістю і суспільством найбільше часто торкається сфери виробництва й розподілу товарів і послуг, матеріальних благ, контролю за поводженням людей, необхідного для нормального функціонування суспільства. Ця група конфліктів зв’язана із соціальними, економічними, емоційними відносинами людей, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу, що торкнувся всі сфери сучасного виробництва й керування, побутові і сімейні відносини.

Конфліктні ситуації між соціальними групами, класами зводяться до протиборства відносно можливо повного задоволення їхніх інтересів. Це стосується насамперед відносин влади. Міжнаціональні й міждержавні конфлікти торкають буквально весь спектр відносин між конфліктуючими сторонами, усього суспільства.

Розрізняють також рівні конфліктів. Конфлікт, що охоплює все суспільство, що виявляється розколотим на два протилежних табори, відносять до макрорівня. Його об’єктивна база – наявність у суспільстві соціальних шарів, зацікавлених у руйнуванні, зміні його основ.

Існує також класифікація конфліктів по формах прояву й розвитку:

– конфлікти типу “сутичок”, коли протиборчі сторони розділяють непримиренні протиріччя й результатом може стати тільки перемога однієї зі сторін;

– конфлікти типу “дебатів”, коли ведеться суперечка, маневрування й обидві сторони розраховують на досягнення угоди (компромісу);

– конфлікти типу “ігор”, коли сторони діють у рамках загальних правил і тому конфлікт не завершується руйнуванням усієї сукупності відносин між конфліктуючими.

Зі сказаного випливає, що аналіз конфліктів неможливо підігнати під якусь єдину універсальну схему, що не існує деяких універсальних рецептів дозволу конфліктів. Однак практика виробила визначену методологію (систему мір), що дозволяє з урахуванням особливостей кожного конкретного конфлікту домагатися його дозволу.

2. Історичні передумови національних конфліктів на території колишнього СРСР

До 1986 р. про міжнаціональні конфлікти в СРСР привселюдно нічого не говорилося. Вважалося, що в ньому національне питання було остаточно вирішене. І треба визнати, що великих відкритих міжнаціональних конфліктів не було. На побутовому рівні існували багато міжнаціональних антипатій і тертя, а також спостерігалося здійснення злочинів на цьому грунті.

Разом із тим ішов інтенсивний процес русифікації неросійських народів. Небажання вивчати російську мова не тягло яких-небудь санкцій, як це намагаються зробити в чи Естонії Молдові, але саме його вивчення було поставлено в ранг природно необхідного. У той же час знання російської мови, як федерального, відкривало перед неросійськими народами великі можливості для навчання, професіоналізації й самореалізації. Російська мова дозволяла прилучитися до культури всіх народів СРСР, а також до світової культури. Він виконував і виконує ту ж функцію, що випала на частку англійської мови в міжнародному спілкуванні.

Усе це, однак, не виключало формування латентних етноконфліктних ситуацій, обумовлених збитковою національною політикою Радянської влади. Проголошення більшовиками привабливого, але лукавого для того часу політичного гасла про право націй на самовизначення спричинило за собою лавиноподібний процес суверенізації територій. Ще в період громадянської війни було утворено 35 республік червоних режимів і 37 – білих. Ця тенденція підсилилася після перемоги більшовиків. Однак її повна реалізація була неможливою. Так більшовики і не збиралися перетворювати її у життя. Виходячи з принципу “розділяй і пануй”, вони дали формальну самостійність у виді національного найменування території лише “опорним” націям. Тому з більш ніж 130 національностей, що населяють СРСР, близько 80 не одержали ніяких національних утворень. Причому “видача” державності здійснювалася дивним образом. Естонці, наприклад, загальне число яких у цілому по країні, відповідно до перепису населення 1989 р., складало 1027 тис., мали союзну державність; татари, чисельність яких більш ніж у 6 разів перевершує число естонців (6649 тис.) – автономію, а поляки (1126 тис.) чи німці (2 039 тис.) не мали ніяких національних утворень.

Фіктивні федералізація й автономізація країни з чотирма нерівноправними рівнями національно – державних і національно – адміністративних утворень (союзна республіка, автономна республіка, національна область, національний округ) на волюнтаристськи нарізаних територіях, на яких історично проживали й інші народи, заклали під національне питання в СРСР міну уповільненої дії. Наступні вольові зміни границь національних утворень і передача величезних територій (наприклад, Криму) з однієї республіки в іншу без обліку історичних і етнічних особливостей, депортація цілих народів з рідних земель і розсіювання їх серед інших національностей, величезні міграційні потоки, зв’язані з масовим виселенням людей по політичних мотивах, із великими будівництвами, освоєнням цілини й інших процесів, остаточно перемішали народи СРСР.

Основна проблема полягає в тому, що титульні нації при будь-якій своїй чисельності претендують на винятковий контроль державних інститутів і власності, нерідко створеної руками “сторонніх” народів і за рахунок загальносоюзного бюджету, як це було в Естонії, Литві, Казахстану. У ряді випадків російськомовне населення залишається заручником націоналістичних злочинних авантюр, як це відбулося з 250-тисячним російськомовним населенням у Чечні.

Таким чином, національна політика, що проводиться в багатонаціональному СРСР і продовжує нині в Росії (шляхом створення нерівноправних суб’єктів федерації) і інших країнах пострадянського простору, сформульована ще Ленін за допомогою формального принципу “право націй на самовизначення”, зруйнувала староросійскую національно – територіальну систему і поставила в главу кута не людини з його невід’ємними правами і законними, у тому числі національними інтересами, а окремі нації з їх, особливими правами й особливими національно – владно – територіальними домаганнями, реалізованими на шкоду іншим народам, нерідко століттями проживаючим на тій же території, на шкоду загальновизнаним правам людини. Національно – культурна автономія, прийнята в усьому світі і, що дозволяє без заподіяння збитку іншим народам задовольняти свої національно – культурні потреби в єдиному загальноправовому просторі, була відкинута більшовиками, швидше за все, невипадково, тому що при такім рішенні питання сутужніше було керувати країною.

При цілісності жорстко централізованого і фактично унітарної Радянської держави міжнаціональні відносини, не викликали особливої тривоги. З одного боку, людина будь-якої національності усвідомлював себе громадянином усього федерального простору, з іншого боку – партійні й державні структури твердо утримували народи в рамках інтернаціоналізму. Навіть окремі націоналістичні висловлення деяких керівників у союзних і автономних республіках нещадно припинялися. Ослаблення союзних “обручів ” у процесі перебудови, що почалася, гласності й суверенізації національно – територіальних утворень оголили багато пороків комуністичного режиму, його національної політики й актуалізували дрімаючі міжнаціональні тертя. Націоналістично набудовані і прагнучі до влади і власності групи в багатьох союзних і автономних республіках, що відразу стали національними героями, кинулися пояснювати всі лиха народні діями союзних органів і експлуататорським інтернаціоналізмом. І в цьому була частка правди.

Силою удержати міжнаціональні конфлікти було вже неможливо, а досвіду самостійних цивілізованих рішень без участі сильного центра в народів не було. Не без допомоги націоналістичних екстремістів багатьом з них, що миттєво позабули реальну інтернаціональну допомогу, стало здаватися, що їхнє убоге життя обумовлене тим, що саме вони на шкоду собі “годують” Центр і інші народи. Через деякий час багато республік, “наковтавшись суверенітетів” (по вираженню Н. Назарбаєва), стануть поступово усвідомлювати щирі причини своїх лих, а на початку перебудови націоналістична ейфорія була домінуючою. Поступовий розпад СРСР спустив курок обвальним міжнаціональним конфліктам у багатьох союзних і автономних республіках. Після легального розпаду СРСР його територія стала зоною етнічного нещастя.

3. Підхід до проблеми

В останні роки в біляекваторіальному просторі різних частин світла палахкотало полум’я більш 40 збройних конфліктів: у Югославії, Анголі, Сомалі, Грузії, Азербайджану, Вірменії, Афганістану, Таджикистану, Узбекистану, Киргистані, Північнокавказькому регіоні Росії й інших. Абсолютна більшість конфліктів носить міжнаціональний, міжплемінний характер. Вони розгорталися на території однієї чи декількох країн, переходячи нерідко повномасштабні сучасні війни. Багато хто з них ускладнювалися релігійними й клановими протиріччями. Деякі тягнуться сторіччями, як, наприклад, близькосхідний конфлікт між євреями й арабами, закавказький конфлікт між вірменами й турками (азербайджанцями). Першопричини триваючих конфліктів часто стираються часом, ідуть у підсвідомість і, виражаючи в важкопояснимою майже патологічної національної нетерпимості. Безпосередніми причинами (приводами) періодично відновляються зіткнень звичайно, виступають найближчі “несправедливості”. Ставлячи в лапки це слово, ми маємо на увазі те, що в більшості міжнаціональних конфліктів справедливого рішення для усіх ворогуючих сторін об’єктивно не існує, тому що кожна керується своєю правдою, своїми історичними періодами, подіями, фактами.

Конфліктна ситуація в країнах, утворених на території колишнього СРСР, обумовлена багатьма причинами, давніми й сьогоднішніми, політичними (централізм і унітаризм влади, і завоювання народів), економічними (економічна криза, безробіття, зубожіння), соціально-психологічними (міжнаціональні бар’єри спілкування, негативні форми національного самоствердження, відкритий націоналізм, амбіції національних вождів), територіальними й іншими. Конфліктна ситуація в більшості випадків складається як результуюча складова комплексу причин і умов. Конфлікт виникає тоді, коли об’єктивно, а не рідко суб’єктивно, міжнаціональні порівняння, що коли він виявляється (чи реально ні) у чомусь защемленим, скривдженим, обійденим, пригнобленим; коли в психології народів; коли рішення багатьох проблем бачиться лише в національному самоствердженні.

Конфліктні люди (групи) у таких випадках завжди знаходяться. Прагнучі до влади й власності націонал політичні сили спритно використовують стихійне невдоволення. Підігріваючи його, вони виставляють себе захисниками нації. І хоча давно відомо, що націоналізм і етнократизм ірраціональні, деструктивні, безперспективні й руйнівні, що збунтувався народу вони, як правило, такими не здаються. Навпаки, саме етнократизм і націоналізм стають самою зрозумілою, найближчою й об’єднуючою ідеологією. Єдність мови, звичаїв, традицій, віри споює людей з півслова, із напівруху. “Що може бути легше, ніж мати загальний об’єкт заперечення і засвоїти загальну “ідеологію кривди”, в ім’я якої випливає цей об’єкт відкинути? Сказати, наприклад, що у всіх нещастях світу – і насамперед кожної скривдженої душі – винуваті євреї, цигани, німці, араби, негри, в’єтнамці, чи угорці чехи: Це так просто і зрозуміло! І завжди знайдеться достатнє число в’єтнамців, угорців, чехів, цигана, чи євреїв, учинками яких можна проілюструвати думку, що саме вони в усьому винуваті”.

Комуністична ідеологія, що спирається на репресії, утримувала національні конфлікти на рівні одиничних проявів. Вітер волі, що подув у період перебудови, хоча і припускав зміни на краще, але одночасно з’явився значною умовою міжнаціональної нестабільності. Тому перші прояви демократії, ринкової економіки й суверенізації стали заставою формування націоналістичних, авантюристичних, екстремістських, кримінальних і корумпованих сил. При поглибленому вивчанні причин деяких міжнаціональних конфліктів на території СРСР можна і не знайти серйозних національних обставин. Останні можуть лише в національний “колір” політичні, соціальні, економічні, територіальний, екологічні й інші проблеми. У такій психологічній атмосфері загальновизнані багатовікові закони людського гуртожитку підмінюються “національною справедливістю”, а криваві розправи над чужими стають священною помстою, що не сприймається злочинної. Поводження однієї сторони за законом дзеркального відображення миттєво відтворюється інший. Обидві вони невблаганно вступають у жорстоку сутичку між собою, що за принципом “лійки” втягує в себе усе більш і більш широкі маси. У такому круговороті пропадають праві і винні, а залишаються лише бідують як з тієї, так і з іншої сторони.

Злочинні розбирання в стихійних міжнаціональних зіткненнях можуть обмежитися масовими безладдями, здійсненням тяжких злочинів проти особистості, власності, суспільного порядку, а в політично й ідеологічно організованих – вилитися в повномасштабні збройні бої. У них злочину у відношенні протиборчої сторони вершаться з потроєною енергією і з ще великою свідомістю своєї правоти. Під видом священної помсти робиться усе, що приносить шкоду іншої нації. Нові витки насильства стають усе більш жорстокими. Вони стимулюються тільки що понесеними жертвами, новими образами і цілеспрямованою пропагандою зацікавленої в розпаленні конфлікту відкритих і таємних сил, що використовують в особистих злочинних цілях механізм наростання нетерпимості, агресивності і ненависті.

При виникненні міжнаціонального конфлікту усередині однієї держави є два варіанти поводження офіційної влади. Перший: влади, зберігаючи рівновагу, залишаються над конфліктом, намагаючись припустимими силами і засобами згасити виниклий конфлікт, як це, наприклад, робилося, хоча і не без помилок, російською владою в конфлікті між североосетинами й інгушами. Другий: влади самі втягуються в конфлікт, виступаючи за збереження територіальної цілісності чи країни на стороні титульного народу, як це спостерігалося в Азербайджану в конфлікті між азербайджанцями і вірменами, у Грузії – у конфлікті між грузинами і югоосетинами, між грузинами й абхазами, чи в Молдові в конфлікті молдаван з російськомовним населенням (Молдови з Наддністрянщин). В аналогічні ситуації в кінцевому рахунку втягувалися і російські влади в Чечні.

Серйозним бар’єром для утримання конфлікту в латентній стадії є відсутність відповідних груп, що намагаються вирішити міжнаціональні протиріччя насильницьким шляхом. У таких випадках сторони утримуються від ексцесів, що можуть послужити серйозними приводами для насильства.

4.Міжнаціональна напруженість у регіональному аспекті

У наші дні з’явилася реальна погроза розпаду Росії на окремі самостійні держави, у якості яких не проти проголосити себе не тільки деякі національно – , але й адміністративно – територіальні утворення. Природно виникають питання: чи повторить вона долю Союзу РСР, чи можливо цього уникнути і як? Щоб відповісти на них потрібно, з однієї сторони осмислити стан міжнаціонального спілкування, визначити джерела невдоволення і напруженості в цій сфері, що харчують відцентрові тенденції, а з іншого боку – виявити умови і фактори, що складають інтеграційний потенціал російської багатонаціональної державності, виявити шляхи і механізми консолідації націй, народностей, регіонів.

Далі. Як показало дослідження, досить глибоко укоренилося представлення про нерівність у матеріальному становищі між етнічними групами. Воно відбилося у відповідях респондентів на питання ” чи Можна виділити національні групи чий життєвий рівень вище?”. У Ставрополі і Черкеську ствердно відповіли відповідно 55% і 49%. В інших містах частка поділяючих цю позицію склала: 20 – 27% – Улан-Уде, Оренбург, Якутськ і 14 – 16% – Уфа, Петрозаводськ. По перевазі до них відносили вихідців з Кавказу, євреїв, росіян. Найчастіше на характер відповідей впливав розподіл населення на корінне і некорінне. Представники того й іншого висловлювали прямо протилежні точки зору. Приміром, у Петрозаводську карели вважають, що краще живуть росіяни, останнім же здається, що навпаки – карели; в Оренбурзі, на погляд росіян, найбільш заможні татари, а ті, у свою чергу, указують на росіян. Тут, імовірно, дає звістку про себе і та обставина, що в деяких регіонах люди корінної національності як би монополізують визначену “соціальну нішу” (торгівля, керування, вища школа і проч.), а це, зрозуміло, створює передумови для негативної реакції.

Але звернемося до результатів дослідження, проведеного в 1991 і (повторно) 1992 р. (табл.2).

Таблиця. Розподіл відповідей на питання “З якими з перерахованих явищ Вам приходилося зіштовхуватися в повсякденному житті?”, %

Негативні явища

Ставрополь

Оренбург

Москва

1991 р.

1992 р.

1991 р.

1992 р.

1991 р.

1992 р.

Призначення на керівні посади за національною ознакою

9 23

10 21

9 18

Непропорційне представництво в місцевих органах влади

4 9

8 13

3 9

Надання матеріальних благ залежно від національної приналежності

9 22

8 21

7 15

Збереження національних пережитків

19 38

18 42

17 35

Упередження проти людей інших національностей, мігрантів

36 54

17 29

35 40

Хуліганські дії на національному грунті

28 48

17 29

26 43

Ворожість до представників інших республік, що займаються торгівлею

65 68

56 52

72 69

А тепер задумаємося про значимість етнічної приналежності в груповому менталітеті. Людям, як відомо, властивий пошук суспільної опори, необхідної для відчуття соціальної захищеності, міцних життєвих взаємозв’язків. І в цьому змісті цілком можна зрозуміти виразну орієнтацію на національну спільність (групу), що у важку годину завжди надасть підтримку. До того ж нині відбувається своєрідний “сплеск” національної самосвідомості, підсилюється інтерес людини до культури свого народу, його історичному минулому.

Зокрема, було задане питання про роль національної приналежності у формуванні особистості. Від 14% до 25% виходять з того, що свідомості причетності до конкретної нації саме по собі ні добре, ні погано. Однак від 3% до 30% дотримують протилежної позиції, вважаючи, що лише свідома національна самоідентифікація уможливлює особистісне становлення.

Уявлення про ущемлення національних чекань, так само, як і претензії націй на пріоритетні права, є не тільки одним із джерел суспільної напруженості в даний час. Є досить основ думати, що й у доступному для огляду майбутньому їхній вплив не зменшиться.

Під впливом постійного незадоволення власним національним статусом у значної частини суспільства сформувалася установка на активні дії в конфліктній ситуації на стороні своєї національної групи (табл.). У Москві 70% опитаних заявили про цьому, і лише 18% геть-чисто відкинули від себе таку можливість.

Настільки висока готовність городян брати участь у подібного роду розбираннях не може не викликати заклопотаності хоча б тому, що ставка на силу як метод рішення назрілих проблем стає усе помітніше.

Таблиця Готовність участі в конфліктах, %

Міста

Неросійські

Росіяни

Петрозаводськ

55

64

Оренбург

50

63

Уфа

52

63

Улан – Удэ

72

58

Якутськ

68

70

Ставрополь

68

73

Черкесск

74

68

Що розпалюються і жевріють вогнища міжнаціональної конфронтації в південних краях нашої Батьківщини створюють серйозну небезпеку її розширення і поширення всередину. Відчуття нестабільності соціального клімату підвищує тривожність масової свідомості, робить населення сприйнятливим до різного виду ‘фобіям’ , страху за завтрашній день, породжує прагнення позбутися від ‘чужих’ чи у всякому разі обмежити їхнього права в надії забезпечити собі безпека і благополуччя.

Чи існують усе-таки сьогодні об’єктивні передумови для того, щоб не допустити ескалації етнічних конфліктів? Аналіз матеріалів дає вагомий привід затверджувати. Що вони цілком реальні. Іншими словами, перетворенням у дійсність нового конституційного принципу співжиття суб’єктів Російської Федерації, заснованого на врахуванні загальних інтересів, відмовленні від перегляду границь, від претензій її народів, що населяють, не крім і росіянина, на розвиток власної державності, розглянутий багатьма як доведення вимоги національного самовизначення до абсурду. На думку левиної частки респондентів національні проблеми варто вирішувати в рамках культурно – національних автономій. Приблизно стільки ж негативно відносяться до зміни федеральних рубежів адміністративно – територіального розподілу. То чи потрібно надавати самостійність ‘націям’ які з’являються на кожному кроці, чи потрібно поміркувати…

Висновок.

Вищевикладене, здається, дозволяє не тільки зрозуміти основні тенденції нашого національного буття, його ймовірні перспективи, але і зробити деякі загальні висновки.

– Загальний ріст невдоволення існуючим положенням виступає як могутній прискорювач форм ‘ протестного реагування’ у різних областях суспільній практиці, у тому числі і національних взаємозв’язках. Це стимулює в кінцевому рахунку відцентрові процеси, національний і регіональний сепаратизм, що створює погрозу єдності і цілісності російської національної федеративної держави.

– Виразно відчувається необхідність розробки наукової теорії гармонізації національних відносин і відповідної їй програми життєдіяльності суспільства на перехідний період і віддалену перспективу. Фундамент концептуального підходу повинні скласти ідеї національного центризму і демократичного федералізму.

– Програма практичних дій зобов’язана виходити з юридичного і практичного дотримання національних і регіональних інтересів кожного суб’єкта Федерації. Лише завдяки цьому може бути переборена асимметричність нинішнього федеративного пристрою. Особливого значення набувають узгодження і розмежування повноважень по лініях: Центр – республіки, Центр – регіони, а також освоєння спеціальних механізмів попередження конфліктів між націями, регіонами з урахуванням досвіду країн, що входять у СНД, інших європейських держав.

– Важливо звернути серйозну увагу на масове обмеження потреб і нестатків етнічного характеру, виявлене в більшості регіонів. Дана обставина, якщо ситуація не зміниться, мабуть, активізує як титульні нації, так і національні меншості у відстоюванні першими своїх прерогатив, а другими елементарних прав, причому будь-якими способами, не крім насильства. Низька оцінка власного національного статусу росіянами, їхня заклопотаність своїм майбутнім в окремих регіонах чреваті виникненням синдрому соціальної образи, розширенням масштабів російського національного руху, більш твердою протидією антиросійським настроям і акціям.

– Державна політика покликана стати в більшій мері, чим абиколи, національно-регіональну, враховуючу специфіку і Північний Кавказ, і Поволжя, і Сибіру, і Далекого Сходу. Тільки така політика в стані забезпечити відносно безболісний перехід від власне кажучи унітарної держави, яким був Радянський Союз, до федеративного, якої прагне стати нова Росія. Зміцнення самостійності регіонів, що не протиставляють себе Центру, але співробітничають з ним, веде до пріоритету наднаціональних цінностей, наближає реалізацію загальнонаціональної задачі – відродити велику і сильну державу з демократичними порядками і соціально орієнтованою економікою.

Усе це дасть можливість не тільки правильно оцінити сформовану ситуацію, але і багато в чому передбачати її розвиток, а значить – процвітати в попередженні міжнаціональних терть і конфліктів. Така робота в регіонах лише починається. От чому взаємодія і кооперація соціологічних служб у Центрі і на місцях, як і поновлення наукових зв’язків із соціологами ближнього зарубіжжя, були б дуже корисними і продуктивними.

Список використаної літератури

1. Н. А.Лавровський. Політологія. Навчальний посібник. ТУСУР. Кафедра історії і політології.2000р.

2. В. В.Лунєєв. Злочинність у міжнаціональних конфліктах//Соціологічні дослідження. 1995. № 4. с.103 – 107.

3. В. Н.Іванов. Міжнаціональна напруженість у національному аспекті. 1993. № 7. с.58 – 66.

4. Г. С.Котанджян. Етнополітология консенсусу – конфлікту. М.:Промінь, 1992.

5. П. Сорокін. Людина. Цивілізація. Суспільство. М.: Политиздат, 1992. с. 251.


Міжнаціональні конфлікти