Проблема національних відносин у етносоціології та соціології нації

Національний технічний університет україни

“Київський політехнічний інститут”

Факультет соціології та права

Творча робота

З дисципліни “Соціологія культури”

На тему: “Проблема національних відносин у етносоціології та соціології нації”

Роботу виконала: Перевірила:

Студентка IV курсу Покуліта І. К.

Групи АМ-74

Ліховцова М. О.

Київ-2010

Кожна людина ідентифікує свою належність до певної спільноти. Етнічна самоідентифікація є однією з її базових ідентифікаційних практик. Почуття етнічної спільності у давніх суспільствах було першим у розмежуванні на “своїх” і “чужих”. Етнічне самовизначення людини є значно суттєвішим за усвідомлення територіальної відокремленості. В етнічності відображаються особливості соціальних практик, культурної спадщини тощо. Феномен етнічного, національного вивчають етнографія, соціальна антропологія, історія, філософія, політологія та ін.

У просторі соціологічної науки проблемами етнічного та національного займається етносоціологія. Етносоціологія (грец. ethnos – плем’я, народ) – галузь соціології, що досліджує суть і функції різних етнічних спільнот (рід, плем’я, народність, нація) з метою з’ясування загальних закономірностей їх взаємодії та вироблення механізмів включення в існуючу систему соціальних відносин.

Як наукова дисципліна, вона існує на стику соціології, етнографії та історії. До найважливіших проблем, які вона досліджує, належать:

– етнічна зумовленість характерних рис культури та побуту соціальних спільнот;

– етнічні впливи на формування ціннісних орієнтацій;

– зв’язок національних чинників із особливостями соціальної структури, міграційної і трудової мобільності, урбанізації тощо;

– соціальна детермінованість національної самосвідомості, міжнаціональних відносин;

– сутність міжнаціональних конфліктів;

– етномовні процеси (білінгвізм тощо).

Етносоціологія зосереджується на вивченні етнічної специфіки загальних соціальних явищ, дослідженні етнічних проблем – національної самосвідомості, мови, звичаїв та інших елементів культури.

В Україні як окрема дисципліна вона почала формуватися на межі 50-60-х років XX ст. Однак її засади були закладені раніше, сформувавшись у лоні етнографії, історії, фольклористики та інших наук, які цікавилися особливостями національної культури, традиціями народу.

В українських землях, що перебували на той час під владою Російської та Австро-Угорської імперій, свідоме зацікавлення народними традиціями та фольклором почалось за часів розквіту романтизму (перша третина XIX ст.). Саме на тоді випала діяльність видатних учених та збирачів фольклору І. Срезневського, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Гнатюка, Ф. Ко-лесси та ін. Етнографічні описи та роздуми про національні особливості історичної долі українського народу почали вписувати у формат викладання суспільних дисциплін. Подальший розвиток суто етнографічних досліджень (наприклад, діяльність Відділення етнографії при Російському географічному товаристві) давав багатий матеріал для наукових узагальнень у цій галузі.

Національні відносини ніколи не існують поза іншими суспільними явищами (політичними, духовними, соціальними, економічними тощо). Суб’єкти таких відносин часто демонструють особливості своєї етнічної свідомості та самосвідомості. Тому міжнаціональні відносини, навіть маючи стійку об’єктивну основу, розгортаються у сфері почуттів, ілюзій, національних міфів та упереджень. Національні відносини завжди мають ідеологічний характер, перебувають на перетині культур. Суб’єктами їх є, як правило, окремі етнічні утворення, хоч інколи й окремі суспільні групи та страти населення. Зважаючи на те, що сучасні етнічні проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаємини між титульними націями і національними меншинами.

До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню (українці в Україні, естонці в Естонії та ін.). До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй (російське населення в Балтії, німці в Поволжі та ін.). Існують і багатонаціональні держави, в яких питома вага нетитульних націй не менша порівняно з основним населенням (Швейцарія). Відносити такгетноси до національних меншин некоректно ні в політичному, ні в культурному сенсі: спільність етнічної долі, культур, навіть національних стереотипів робить усі національні утворення в поліетнічних країнах формально рівноправними.

В Україні як багатонаціональній державі, за даними перепису 1989 p., проживало до 130 етнічних спільнот чисельністю понад 52 млн. осіб. Це свідчить про те, що міжнаціональні відносини є одним з найважливіших чинників її сучасної внутрішньої політики. Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40 % тут – українці, що говорять українською мовою, майже 33 % – російськомовні українці та до 21 % – російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація. У неофіційному спілкуванні, згідно з дослідженням українських учених, переваги не набула жодна з цих мов, водночас на рівні державних інституцій простежується намагання підняти значення української мови як державної.

Міжнаціональні відносини виявляються в економічному, культурному, мовному та інших аспектах. Часто в них домінують різними своїми гранями питання соціальної справедливості.

Економічні національно-етнічні відносини спрямовані на задоволення економічних потреб етнічних утворень. Економічні потреби можуть формуватися як стихійно, через особливості історичного розвитку (наприклад, у середньовічній Європі більшість капіталів, нагромаджених завдяки лихварництву, концентрувалася в руках єврейського населення через релігійні упередження християнства), так і завдяки політиці держави (заборона в Південно-Африканській республіці чорношкірому населенню займатися управлінською, адвокатською та іншими видами діяльністі). Ці відносини втілені в існуючому суспільному розподілі праці, в системі економічних зв’язків між різними національно-етнічними утвореннями. Не завжди це є наслідком свідомої практики держави. Так, в Україні завдяки особливостям розселення російської етнічної групи (переважно в центрах урбанізації) відсоток росіян, зайнятих в інтелектуальній сфері, помітно вищий, ніж українців.

Політичні етнонаціональні відносини стосуються передусім рівної участі всіх етнічних утворень у реалізації політичної влади в країні та вирішенні найважливіших проблем державного життя. Вони спрямовані на реалізацію громадянських прав і свобод представників різних етнічних груп. Про невирішеність політичних проблем етнічних груп свідчила відсутність виборчих прав в афроамериканського населення до часів Громадянської війни в США. Часто важливими щодо цього є питання державного устрою: є країна федеративним утворенням на демократичних засадах, де передбачено широку участь національних меншин у реалізації владних повноважень, чи вона має унітарний характер.

Етнонаціональні відносини у сфері культури створюють можливості для контактів культур різних етнічних груп. Загалом весь спектр етнонаціональних явищ реалізується не лише існуванням багатьох національностей у межах певної держави, а й завдяки системі етнонаціональних інтересів. Ці інтереси стосуються збереження їх самобутності, розвитку економіки, культури етнічних груп, тобто усвідомлюваного національного самоутвердження. Відповідно перед ет-носоціологією постає питання націоналізму.

Націоналізм – теорія і практика етнічних відносин, які грунтуються на самоідентифікацїі нації у вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку країни, традиціями, суспільною психологією тощо. Як суспільний рух, він зародився одночасно в розвинутих країнах Західної Європи (Англія, Франція) внаслідок загального розвитку політичної та соціально-економічної системи цих країн, а також у багатоетнічних країнах імперського типу (Австро-Угорщина, Росія) – внаслідок протестів нетитульних етнонаціональних груп проти національного гноблення та нерівності.

Таким чином, слід зазначити, що проблема національного відродження виступає однією з центральних в соціології нації. Це зумовлюється тим, що для соціолога необхідно з’ясувати не лише сутність нації, її характерні ознаки і специфічні особливості, але й поглянути на це етносоціальне явище в конкретно-історичному ракурсі. Виходячи з цього слід визнати, що зміст і вкерованість процесів національного відродження залежать від багатьох соціальних чинників, притаманних кожній окремій історичній епосі. Відповідно на кожному етапі історичного розвитку тієї чи іншої нації висуваються нові, специфічні завдання.

Використана література :

1. Арбенина В. Л. Методологические проблемы этносоциологического исследования //Харьковские социологические чтения-95. Доклады и сообщения участников. – Харьков: 1995.

2. Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – М., 1969

3. Арутюнян Ю. В. Этносоциология: цели, методы и некоторые результаты исследования. – М., 1984.

4. Астахов Д. И., Калугин В. М. Межнациональные отношения: некоторые социально-политические и экономические аспекты. – Л., 1989.

5. Бочковський О. І. Наука про націю та її життя. – Нью-Йорк: 1958

6. Городяненко Соціологія 2008 – Київ: 2008


Проблема національних відносин у етносоціології та соціології нації