Розвиток ідей про людське буття в філософії марксизму

Реферат на тему:

Розвиток ідей про людське буття в філософії марксизму

План

1. Вступ.

2. Проблеми людини, в філософії марксизму.

3. Основні ідеї філософії марксизму.

4. Розвиток ідей про людське бутя.

5. Висновок.

Вступ.

Марксистська філософія переживає важкі часи. Глибина і неорди-нарність рішення філософських проблем; проблеми людини, суспільства, взаємовідносин людини і природи, гносеології та інших – на протязі більше 150 років час від часу викликали дискусії І критику з боку багатьох філософських шкіл. У сучасних умовах створились парадоксальна ситуація: марксизм, з панівної ідеології у світовій системі соціалізму, з розвалом її і розпадом СРСР опинився поваленим і відкинутим владними структурами. Міркуючи над ситуацією, що склалася, важливо пам’ятати: марксистська філософія створилась за певних історичних умов, І тому ставитись до неї належить виважено, як до будь-якої теорії, якій властиві І позитивне, і історичні обмеженості. Захвалювання її, так само як і осудження, однаково некоректно, ненауково. Філософію марксизму (як і будь-яку іншу) неправомірно ототожнювати з політичними поглядами і діями її прихильників. Аналізувати її належить, керуючись мстодологічнимщіринципами об’єктивності й історизму. Правильно оцінити марксистську філософію навряд чи можливо, якщо не враховувати, по-перше, історичних умов її виникнення; по-друге, важливіших проблем, які поставила і вирішила; по-третє, історичний шлях, який пройшла марксистська філософія, і зміни, що сталися на її шляху; по-четверте, долю марксистської філософії в сучасних умовах.

В 40-их роках ХІХ ст. коли капіталізм укоронивсся як суспільний лад у найрозвиненіших країнах Європи (Англія, Франція, Бельгія) і в СІНА, а в ряді інших (Німеччина, Австрія, Італія) переживав ранню стадію розвитку, виникає і марксизм. Тоді суспільство почало набувати дедалі більш суспільного, міжнародного характеру, чітко виявилася тенденція становлення суспільства як цілісної системи. Але це не привело до злагоди в суспільстві. Капіталістичні суспільні відносини викликали зміни у соціальній структурі суспільства, загострили суперечності між соціальними спільностями, класами. В 30-40-х роках XIX ст. повстання робітників Англії, Франції, Німеччини показали, що буржуазний лад, його держава не дали народним масам ні соціальної справедливості, ні соціально-політичної рівності, ні свободи, ні братерства. Приватна власність, в якій буржуазні теоретики вбачали гаранта чудового життя і пов’язували її з самою суттю та природою людини, з побудовою справедливого людського суспільства, не виправдала сподівань. Навпаки – проблеми власності загострились, проблема людини стала предметом нових філософських роздумів. Кінець XVIII – початок XIX ст. ознаменовані революцією у природознавстві. Відкриття закону збереження і перетворення енергії (Юліус Майєр та ін.), створення теорії клітинної будови живих організмів (Теодор Шванн, Матгіас Шлейден), еволюційна теорія (Чарльз Дарвін), космогонічна теорія (Іммануїл Кант, П’єр Лаплас) розкрили зв’язки між тваринним, рослинним світом і неорганічною природою, склалася нова картина світу, де здійснюється неперервний процес розвитку. Природознавчі відкриття суперечили традиційній картині світу, за якою нежива і жива природа та людське суспільство (людина) поставали як три самостійні царства. Назріла потреба подолати розрив. Тенденції взаємозв’язку економічної, соціальної, політичної та духовної сфер життя суспільства, наукові відкриття, взаємодія людини з природою викликали пильну увагу вчених: соціологів, філософів, економістів, біологів. Появляються наукові праці, покликані :кі-довольнити потребу суспільства у з’ясуванні суспільних і людських стосунків, зв’язків. В Англії формуються теорії і концепції Уільяма Петті, Адама Сміта, Давіда Рікардо з проблем політичної економії, що розкривають виникнення і розвиток капіталістичного суспільства, безмежність ринкового виробництва, обгрунтовують теорію трудової вартості, змалювавши “економічну анатомію класів”. Швейцарський економіст Жан Сисмонді, проаналізувавши вади капіталізму, зробив висновок про неминучість економічних криз капіталізму, висловив сумнів у міцності, ефективності капіталізму, започаткувавши різноманітні напрямки утопічного соціалізму.

Просвітницькі ідеї французьких матеріалістів XVIII ст. про людину та суспільство вливаються безпосередньо у соціалістичні і комуністичні утопічні вчення Гракха Бабефа, Анрі Сен-Сімона і Шарля Фур’є, які формулювали теоретичні “соціалістичні моделі*” суспільства майбутнього. Одним з перших Анрі Сен-Сімон висловив думку, що в основі будь-якої політики лежить економіка, яка в майбутньому поглине політику: політичне керування людьми мусить перетворитися па розпорядження речами і керівництво процесами виробництва. Шарль Фур’є обгрунтував періодизацію історичного процесу (дикість, цатріархат, варварство, цивілізація), критикував буржуазний суспільний лад з його суперечностями, що гостро виявилися в боротьбі соціальних станів, класів в кінці XVII ст., висловив ідеї майбутнього суспільства, де немає протилежностей і суперечностей між містом і селом, між розумовою і фізичною працею. Погляди Шарля Фур’є справили великий вплив на видатних французьких істориків Франсуа Тізо, Огюстена Тьєррі, Огюста Міньє, які обгрунтували роль інтересу людей як джерела і рушія історичної творчості. Відтоді осмисленню актуальних проблем буржуазного суспільства чимало сприяла німецька класична філософія, особливо діалектика, вчення про людину Імма-нуїла Канта, Людвіга Фейєрбаха та суспільство Георга Гегеля. Такі історичні умови виникнення марксизму.

Проблеми людини, в філософії марксизму.

Початок творчої діяльності ^иття і: дшіьність Карла М<*Іжса(І818-Карла Маркса 1883 рр,)\ Фрідріха Енгельса (1820-1895рр.) і Фрідріха Енгельса співпали 3 періодом перетворення капіталізму в зрілу суспільну систему, з посиленням революційного руху робітників і активізацією теоретичної суспільної думки в Європі. Початок теоретичної діяльності Карла Маркса зв’язаний з лівим крилом “молодогегельянців $- – послідовників Георга Гегеля, твори якого (“Науку логіки”, “Філософію духу”, “Філософію права”, “Філософію історії” та ін.) ретельно вивчав. Закінчивши Берлінський університет, де наполегливо вивчав філософію правата філософію, захистив в Єнському університеті докторську дисертацію: “Відмінність між натурфілософією Демокріта і натурфілософі–єю Епікура” (1841), Карл Маркс заявив про себе як революційний демократ. Приїжджає до Бонна з намірами зайняти посаду приват – доцента університету. Але через посилення реакційності урядової політики у галузі освіти його академічним намірам не судилося здійснитися. Карл Маркс стає на шлях журналістики, з якою зв’язує мрію про^реаліз^ацію на практиці ідей своєї дисертації. Перші публікації у “Рейнській газеті” – “Замітки про новітню пруську цензуру” та “Дебати про свободу преси” (1842) – показали його по-філософському мислячим теоретиком, захисником інтересів трудящих. Карл Маркс стає її головним редактором (1842-1843), переторює газету в орган революційної демократії. Дебати в ландтазі Рейнської провінції з пи тань про крадіжку лісу мозєльськими селянами, про свободу торгівлі спонукали Карла Маркса до поглиблених занять економічними, правовими та філософськими питаннями. Першим кроком став критичний аналіз гегелівської “Філософії права*. Цьому передувало ознайомлення Карла Маркса з творами Людвіга Фейєрбаха “Сутність християнства?. (1841) та “Попередні тези до реформи філософії” (1842), в яких критично аналізувалася ідеалістична філософія Георга Гегеля. Це визначило подальшу долю: Карл Маркс стає матеріалістом. Підсумком роздумів Карла Маркса над гегелівською філософією права став так і не завершений і не опублікований твір “До критики гегелівської філософії права” (1843). Провідною ідеєю твору є матері алізм. Маркс робить висновок: не держава визначає громадянське суспільство, як стверджував Гегель, а, навпаки, громадянське суспільство визначає державу.

Переїхавши з Німеччини до революційного Парижу (1843), Карл Маркс стає редактором “Німецько-французького щорічника”, окреслює методологічні основи щорічника: знайти шлях до нового світу за допомогою критики старого світу. Теоретичною основою методології став рукопис “До критики гегелівської філософії права”, хоча в ньому ще не було визначено сили, покликаної розвінчати несправедливий суспільний лад. Відповідь на питання Карл Маркс дає у статті “До критики гегелівської філософії права. Вступ” (1844). Людина, говориться в ній, не якась абстрактна істота, що існує десь поза світом. Людина – це світ людини, держава, суспільство. І щоб звільнити всі життєві сили людини, як суспільної істоти, треба ліквідувати будь-яке відчуження – релігійне і світське, теоретичне і практичне. Критика релігії, як відчуженого образу дійсності, закінчена. Тепер критика неба перетворюється на критику землі, критика релігії – на критику права, критика теології ~ на критику політики. Суть критики полягає в тому, щоб висвітлити практичні завдання, тобто такі, які може вирішити лише практика. Критична теорія мусить переконати широкі маси людей. Пропаганда передової філософської свідомості полягає в тому, щоб стала філософською свідомістю кожної людини, виражала б її інтереси, торкалася б її серця, її почуттів і перетворилась у переконання кожного. Ключ до успіху нової філософії, на думку Карла Маркса, в її гуманізмі, у відображенні нею інтересів кожного робітника і всього робітничого класу, у єдності філософської теорії з практикою пролетарського руху. Голова звільнення людини – філософія, її серце – пролетаріат. Зброя критики не може, звичайно, замінити критики зброєю, матеріальна сила повинна бути повалена матеріальною ж силою; але й теорія становиться матеріальною силою, як тільки-оволодіває масами. Подібно до того, як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю. Так Карл Маркс здійснює у “Німсць-ко-французькому щорічнику” програмний принцип: за допомогою критики старого світу знайти новий світ.

Сподвижник і сучасник Карла Маркса соціаліст Фрідріх Енгельс, який прожив декілька років у найрозвиненішій у тогочасному світі країні Англії, уже обізнаний з масовим робітничим рухом, англійською соціалістичною літературою, з політичною економією Адама Сміта, Давіда Рікардо. У перших творах “Нариси до критики політичної економії” та “Становище робітничого класу в Англії” (1844-1845) – правильно оцінює глибину і значення промислового перевороту в Англії, що зумовив повний переворот у громадянському суспільстві. Твори А. Фрідріха Енгельса відкрили Марксові політичну. економію – ту сферу знання, що вважав необхідною для формування нового світогляду. Наукова критика Фрідріхом Енгельсом класичної англійської політичної економії з позицій пролетаріату визначила і наукові інтереси Карла Маркса. Праці Карла Маркса “Економічно-філософські рукописи 1844 року”, “Злиденність філософії” (1847), а також на писана разом з Фрідріхом Енгельсом “Німецька ідеологія” (1845-1846) свідчать про те, яку велику роль відіграв історичний досвід Англії у формуванні їх філософських поглядів, зокрема діалектико-матеріалістичного методу.

Особливо важливим для формування філософії марксизму став 1844 р. – початок тісного співробітництва Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Тоді Карл Маркс створює “Економічно-філософські рукописи”, що вперше мовою оригіналу опубліковані в 30-х роках XX ст. Тут Карл Маркс розглядає центральні проблеми політичної економії не лише як вчений-економіст, але й як філософ І соціолог, історик і політик, теоретик і практик одночасно. Такими проблемами стали заробітна плата і класова боротьба, приватна власність і проблеми відчуження, суть людини і суспільства. Безумовно, основною проблемою є проблема відчуженої праці, аспекти якої аналізуються з позицій гуманізму. Праная, матеріальне виробництво, пише Маркс, родове життя людини, ця специфічна відмінність людини від тварини не дана від природи, а виникає і розвивається протягом всієї людської історії. Відчуження праці приводить до появи приватної власності: відчужується від робітника продукт його праці, відчужується сам процес його праці, праця перетворюється в засіб для підтримання життя, а отже, відчужується сама суть, родове життя працівника. Отже, для утвердження свободи людини необхідно подолати, насамперед, відчуження людської праці. Це – програмна ідея творчості Карла Маркса, яку розвивав у наступних творах, особливо в “Капіталі^.

Разом Карл Маркс і Фрідріх Енгельс розробляють вчення про людину, суспільство, світ, вчення, що стало революційним переворотом у філософії. Від безпосередніх попередників Карл Маркс і Фрідріх Енгельс сприйняли важливі ідеї: гуманізм, матеріалізм, ‘діалектику, побудову майбутнього справедливого, гуманного суспільства.

Основні ідеї філософії марксизму.

Узагальнюючи і критично-творчо аналізуючи проблеми людини і суспільства, Карл Маркс і Фрідріх Енгельс формують повністю нову концепцію людини, суспільства, світуГЯоешш концепції полягає в тому, що, по-перше, теорія людини виростає з світського, ие-релігїйного світорозуміння, як його невід’ємна частина, що справляє зворотний вплив, стимулюючи дальший розвиток світського світорозуміння. Буття світу і людини з її духовністю та свободою вичерпує все суще. Немає нічого надприродного. Людина не лише актор, але й автор своєї історичної і світової драми, корені якої сягають в історію праці. По-друге, в теорії людини докорінно переосмислені основи людської суб’єктивності, Попередня філософія основою людини вважала ідеальну якість (свідомість), і якщо матеріаліст Людвіг Фейєр-бах уявляв ЇЇ у вигляді споглядання, а Іммануїл Кант, Георг Гегель та інші – у вигляді чисто духовної активності, світ поставав у вигляді об’єкта, продукту суб’єктивності, духу, то в концепціях Карла Маркса і ФріЬріха Енгельса основу людини, її суб’єктивність становить предметно-чуттєва, природоперетворююча матеріально-виробнича практична діяльність.

Вперше практика охоплюється філософським розумінням людини та суспільства, стає наріжним каменем у творенні матеріалістичної теорії історичного процесу. Практика – не що інше, як процес життєдіяльності людини, процес суспільного виробництва і відтворення людини, зв’язує людину з об’єктивним світом, стає універсальним способом опосередкування взаємодії людини з природою та іншими людьми. Практикою задовольняються всі людські потреби – і в матеріальних благах, і в засобах зв’язку, і в свідомості як суто людському засобі орієнтування в світі. З виникненням опосередкування трудовою діяльністю зв’язку людини з природою дослідники відкривають соціальність як справжнє людське начало. Аналізуючи практику, Карл Маркс і Фрідріх Енгельс логічно прямують до нового розуміння суті. людини як сукупності суспільних відносин. Це – найважливіший момент нового вчення про людину. Матеріально-виробнича діяльність завжди здійснюється у суспільстві і за допомогою суспільства. В процесі трудової діяльності людина, вступає у суспільні відносини з іншими людьми. В суспільних відносинах людина формує свою суть, що стає не природною, а соціальною суттю. Суспільні відносини мають історичний характер: змінюються під впливом об’єктивних законів життєдіяльності людей, насамперед, їх матеріально-практичної, трудової діяльності. Виробничі відносини людей – основа суспільства і людини, а людина як їх суб’єкт і носій стає і творцем суспільства, і його продуктом.. Людина – суспільно-виробнича істота. Як суб’єкт діяльності людина – суспільна (а не біологічна лише) істота. У єдності сутнісного і суб’єктивного визначення людина – предметна-соцгально-діяльтсиа істота. Цим виражено і сторико-матеріал і стичне розуміння основи буття людини. Свідомість, духовність розуміються Карлом Марксом як вторинне визначення людини. Духовність – необхідна властивість людського існування. В історії суспільства діють люди, обдаровані свідомістю, розважливо чи під впливом пристрастей, прагнуть до певної мети. Тут ніщо не робиться без свідомого наміру чи бажаної мети. Але хід історії підкоряється внутрішнім загальним законам. Зіткнення численних окремих прагнень і дій приводить в історії до стану, повністю аналогічного тому, який панує в позбавленій свідомості природі. В масштабах буття світу, суб’єктивність вторинна, не субстанціальна. Вчення про практичну трудову діяльність по-новому висвітило діяльність як спосіб суспільного буття людини. Людина – це багатомірний світ, що формується на основі предметно-почуттєвої діяльності, охоплюючи суспільство і олюднену природу.

Матеріалістичне переосмислення суб’єкта і суті людини – ключ до філософського переосмислення світу, всього сущого. Для попередників Маркса людина – продукт природи; природа сприймалась лише як об’єкт людського споглядання, а людина, як споглядаюча істота. Філософія марксизму сприймає ідею важливості природи у житті людини, але природа перестає бути лише колискою людини: неперервно змінюється людиною у процесі її трудової діяльності. Змінюючи природу за її законами, реалізуючи в ній мету, .потреби та здатності, людина історіоризує, суб’єктивує природу, залучаючи її до свого світу.

І вся історія людства – процес неперервної зміни природи людиною, у тому числі своєї власної природи, Природа не якийсь чужий людині об’єкт, а суб’єктивований об’єкт, розкрита книга людської історії, наочна картина сутнісних сил суспільної людини. Доки існують люди, стосунки з природою та між собою – дві нероздільних сторони єдиного процесу: гармонізація відносин – суспільний прогрес природи, суспільства. Природа необхідна для нормальної життєдіяльності людини.

Діалектичне, історико-матеріалістичне розуміння світу Карла Маркса і Фрідріха Енгельса створювалось у процесі осмислення досягнень природознавства XIX ст. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс показали, що, по-перше, світ складається не з готових, закінчених предметій, а становить сукупність процесів, де предмети, що здаються незмінними, так само як і їх смислові відбитки, поняття, перебувають у неперервній зміні: то виникають, то зникають. Поступальний розвиток, за всієї уявної випадковості і всупереч тимчасовим відливам, торує собі шлях. По-друге, між процесами природи в окремих її сферах і між окремими сферами існує зв’язок. Природа – зв’язане ціле. По-третє, у взаємодіях сліпих несвідомих сил природи виявляються її загальні закони. По-четверте, суспільство – своєрідна частина природи, світу. Спосіб існування суспільства є трудова діяльність людини.

Світ єдиний і неподільний. Теорія людини органічно пов’язана з теорією суспільства. Суспільство – не сукупність людей, а система суспільних відносин, що складаються в процесі трудової діяльності людей. Б центрі суспільства – діяльнісно-творча людина в суспільних відносинах. Б історії розвитку праці філософія марксизму побачила ключ до розуміння всієї історії суспільства, а тому з самого початку звертається переважно до робітників, трудівників, творців суспільного багатства. Які б не були суспільні рухи людей, зрештою, ведуться задля економічного визволення. Основа суспільства – матеріальна виробництво. В матеріальному виробництві люди вступають у певні виробничі відносини, відповідні продуктивним силам. Продуктивні сили разом з виробничими відносинами утворюють спосіб виробництва, який визначає політичну, соціальну, духовну сфери життя суспільства. Природно, суспільство постало у вигляді цілісної системи суспільних відносин, що саморозвивається, де матеріальні (економічні) відносини визначають всі інші суспільні відносини – політичні, соціальні, сімейно-побутові, духовні.

Матеріальне життя суспільства – суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Таке визначення матеріального життя суспільства – новий підхід до розуміння суспільства. Певна річ, не ідеї чи видатні особи рухають суспільства. Джерелом розвитку суспільства є його внутрішні суперечності. Суперечності взаємодії і продуктивних сил і виробничих відносин рухають увесь соціальний організм. Продуктивні сили під впливом потреб та інтересів людей невпинно розвиваються. Між застарілими виробничими відносинами та оновленими продуктивними силами виникають суперечності. Розв’язання суперечностей у способі виробництва шляхом удосконалення (або відкидання) старих та встановлення нових виробничих відносин веде до розвитку матері ального виробництва. Під його впливом змінюється вся система суспільства – соціально-класова структура, політична система, духовне життя соціуму. Зміни відбуваються мирно, у формі реформ. Але якщо переходу перешкоджають попередні панівні класи, то між ними і новими класами виникають конфлікти, які, як правило, розв’язуються соціальною революцією. В ході соціальної революції ліквідується старий суспільний лад і утверджується новий лад суспільства. Тут вирішальну роль відіграють народні маси. Народ – рушійна сила історії.

Філософія марксизму визначила конкретно-історичний етап суспільства як суспільну формацію, її основні елементи: спосіб виробництва, економічна база і надбудова. Вся історія людства – природничо-історичний процес зміни суспільних формацій і суспільних відносин. Вся історія людства з виникненням приватної власності, держави – стає історією боротьби соціальних, станів, соціальних класів, де встановлюються ринкові відносини. Основні класи капіталістичного суспільства – буржуазія і пролетаріат. Пролетаріат ~ найреволюційпі-ший клас, інтереси якого об’єктивно співпадають з інтересами всіх трудящих. Історична місія пролетаріату полягає в тому, що в боротьбі з буржуазією установлює демократичні відносини, соціальну справедливість і гуманізм. Завоювавши політичну владу, робітничий клас використовує її для побудови справедливого, гуманного суспільства, де скасована експлуатація людини людиною, створені умови для дійсно справжнього людського життя.

Єдність теорії і практики здатна забезпечити успіх революційного перетворення світу. Це – нова теорія суспільства, заснована на новому розумінні ролі і місця людини в процесі суспільного розвитку. Матеріалістичне розуміння історії, розуміння людини несумісні з гегелівською діалектикою. Якщо Гегель розробив діалектику для аналізу процесу мислення Світового духу, то Маркс вперше з позицій матеріалізму творчо переосмислив гегелівську діалектику і розробив матеріалістичне вчення про розвиток як діалектичний метод дослідження світу. Якщо для Геге-ля процес мислення є самостійний суб’єкт., ідея, творець дійсного, то у Маркса ідеальне, ідея є лише моментом матеріального, що пересаджене у людську голову і перетворене в ній. У філософії марксизму діють дна принципи пізнання: принцип матеріалізму і принцип діалектики.

Розвиток ідей про людське бутя.

У другій половині XX ст, істотно змінилося планетарне обличчя світу. Актуальною реальністю стали глобальні проблеми екології, енергетичного І сировинного потенціалу, народонаселення та його забезпечення. Численні дослідження, особливо доповіді Римського клубу, викликали сумнів щодо здатності людства розв’язати ці проблеми в рамках культурної парадиг – ми, де моє “Я” протистоїть усьому світові, де воно приречене на вічну боротьбу з природою і з собі подібними, де люди реалізують принцип “людина людині вовк”, мріючи про принцип “людина людині Бог”.

Соціальио-екоиомічні, соціально-політичні, і духовні кризи привели до переоцінок тієї філософської спадщини, яка канонізувала культурну парадигму протистояння “Я” і “не-Я”. Остання була підготовлена філософією антропоцентризму. Вона зароджується в рамках філософії епохи Відродження, розвивається у філософії Нового часу і. філософії Просвітництва, набуває статусу філософської концепції в німецькій класиці, стає практичною Ідеєю у філософії марксизму.

Вихований німецькою класичною філософією, К. Маркс не тільки прийняв парадигму протистояння “Я І неГ-‘ЯХ а й’ переніс її на людину, розглядаючи її лише як суб’єкт і продукт історії. Погляд на людину як на діяльну істоту, яка розв’язує проблему хліба, одягу і даху над головою, здавався природним і самодостатнім.

Проблема сутності людини, її екзистенціальні* виміри були в основному-в фокусі наукових інтересів молодого Маркса. В подальшому увага зосереджувалася на аналізі форми власності, структури виробництва та ін.

Функціональне ставлення людини до світу і світу до людини приводить до того, що цінність людини визначається не її екзистенцією, а лите сумою знань, навичок І здібностей в освоєнні навколишнього середовища. Справжній світ людини виявився мезатребуваною можливістю. На нього звертали увагу лише…окремі філософи.”Людству треба було пройти шлях у 150 років, здійснити ряд революцій у продуктивних силах суспільства, відчути “дихання” глобальних проблем, щоб філософське питання екзистенції трансформувати в проблему буденної свідомості: “мати чи бути”.

Оскільки філософія марксизму успадкувала соціалістичні ідеї, практичне втілення яких у життя через догматизацію цього вчення породило соціальні тупики, це призвело не просто до переоцінки філософської спадщини, а й до перегляду насамперед ряду фундаментальних його принципів.

Історично склалися такі суперечливі позиції: соціалістична ідея з самого початку тупикова, а філософія марксизму – це суцільна помилка; історична практика побудови соціалізму не була адекватним відбиттям теорії марксизму; марксизм – абсолютна істина, придатна для всіх народів і на всі часи.

Така суперечливість зумовлює необхідність старанного аналізу філософської спадщини марксизму.

Отже, питання про виникнення і сутність марксизму залишається актуальним і потребує кваліфікованої відповіді па запитання: що таке марксизм як філософія і чому він виник у 40-х. роках XIX ст., яка його роль і місце в культурі людства? Щоб відповісти на них, слід виходити з розуміння філософії як “історичної епохи, схопленої в думці”. Цей образ епохи містить у собі об’єктивну інформацію, відповідаючи на запитання “хто є хто і що е що”, але при цьому він несе нл собі і печать авторської суб’єктивності. В цьому полягають розмаїття філософського сприйняття світу і специфіка його “прочитання”.

XIX ст. увійшло в історію людства як епоха класичного капіталізму. Змінивши дикість і варварство, цивілізація несла людству надію на краще майбутнє. Ця надія зв’язувалася з успіхами Розуму. Проте якщо становлення цивілізації прохо дило, осяяне світлом розуму, то подальший П розвиток породяз уже сумніви як у безмежних. можливостях розуму, так і в практиці “царства людини” на землі. Раціоналізм стосовно природи обернувся на бездуховність у ставленні до людини. Експлуатація природи знайшла своє продовження в експлуатації людини людиною. Раціоналізм завершується утвердженням відчуження * суспільства і природи, суспільства і людини.

Проблема відчуження суб’єктивно має вік, що дорівнює вікові тієї людини, яка усвідомила свій відчужений стан. Феномен відчуження дістав різну інтерпретацію в діапазоні від міфологічної до філософської. Поняття “відчуження” еволюціонувало від метафори в античній філософії до категорії в німецькій класичній філософії.-Ця нова філософська категорія стала стрижнем побудови філософської системи Гегеля, де проглядаються три взаємопов’язаних види відчуження: як втілення ідеї у форму свого інобуття, як опредмечування об’єктивного духу в громадських інститутах, як уречевлення суб’єктивного духу в процесі і результатах людської діяльності. Втілення, опредмечу-вашія й уречевлення мають байдужий, нейтральний характер; сприймаються як норма, яка тільки за певних умов може набути своєї протилежності, стану “чужості”.

Прийнявши “естафету” від Гегеля, К. Маркс конкретизує ідею відчуження, розглядаючи її крізь призму такого економічнего фактора, як відчужена праця. Здійснивши аналіз капіталістичного способу виробництва і показавши, що ‘буржуазне суспільство розвивається в рамках товарного виробництва, товарно-грошових відносин та’владних структур, які закріплюють їх, Маркс продемонстрував конкретний характер відчуження процесу праці, результатів діяльності людини, перетворення їх на самостійну панівну і ворожу силу, яка в багато разів посилюється в умовах – потрійної фетишизації товару, грошей і капіталу.

Визначивши відчуження як втрату людиною самої себе, й також дослідивши механізм цього явища, Маркс зробив перший висновок: капіталізм, що утвердився І довів свою перевагу над феодалізмом, не тільки не подолав відчуження, а й довів його до рівня тотальності. ,.

Якщо Гегеля цікавить відчуження як об’єкт філософського аналізу, то Маркс досліджує феномен відчуження лише як аномалію, що підлягає усуненню. Звідси другий висновок: вся історія людства е рух від відчуження до свободи; Саме в рамках цього висновку оформляється одна з ключових проблем філо софІЇ марксизму: як зробити суспільство людяним, а людину суспільною.’

Основними теоретичними джерелами марксизму стали німецька класична філософія, англійська політична економія і французький утопічний соціалізм.

Найвизначнішим досягненням німецької класичної філософії стало вчення про розвиток. Проте оскільки Гегель розглядає розвиток як позачасовий процес самоздійспення абсолютного духу, то діалектику Гегеля не можна було застосовувати практично.

Історична заслуга класичної політекономії полягає в тому, що вона розробила основи трудової теорії вартості. Однак вона не змогла ошннтн перехідний характер конкретного способу виробництва.

Досить гостро критикували класичний капіталізм соціалісти XIX ст. Та сподіваючись лише на освіту як на основний засіб подолання всіх соціальних безладь, вони ввійшли в історію як соцїалісти-утопістк.

Принципова відмінність філософії марксизму від найближчих його попередників полягає в тому, що К. Маркс і Ф. Енгельс зробили спробу: поєднати матеріалізм і діалектику, критично переопрацював-цій діалектику Гегеля й антропологічний матеріалізм Л. Фейєр-баха; застосувати матеріалістичну діалектику до пізнання суспільства; визначити рушійну силу суспільного розвитку і заявити про готовність служити їй.

Спочатку Маркс поділяв основні ідеї філософії Гегеля і примкнув до лівого крила молодогегельянців, котрі вбачали своє завдання в буржуазній інтерпретації гегелівської спадщини. Та вже докторська дисертація Маркса свідчить про незадоволення позицією ідеалізму і звернення до матеріалізму та просвітницького гуманізму, а знайомство з книгою Л. Фейєрбаха “Сутність християнства” остаточно сприяло вибору на користь матеріалізму. Робота у редакції “Рейнської газети” примусила Маркса кардинально переглянути своє ставлення не лише до філософії” Гегеля, а й до філософії Фейєрбаха. Розглядаючи конкретні соціально-економічні проблеми, Маркс звернув увагу на відчуження як на особливий прояв антагоністичної природи такого суспільного виробництва, де виправдовується будь-яка сваволя, а людина зводиться до стану худоби.

На відміну від Гегеля, який вважав феномен відчуження за деградацію абсолютної ідеї на одному з етапів розвитку її, і на відміну від Фейєрбаха, для якого відчуження є чимось похід ним від людської біологічної природи, Маркс розглядав відчуження як наслідок певних історичних та економічних умов і суспільних відносин, в яких живе та діє людина.

Особисті спостереження і вивчення політекономії, зокрема книги Дж. Мілля “Основи політичної економії”, дали Марксу змогу зробити висновок, що у світі, де все купується і продається, де влада грошей є абсолютною, робоча людина залишається товаром, оскільки вона здатна працювати.

Праця створює всі багатства суспільства. Взявши цей реальний економічний факт за висхідний пункт свого аналізу, Маркс звертає увагу на суперечливий характер праці. З одного боку, праця виступає як процес взаємодії людей, спрямований на опанування навколишньої природи з метою задоволення власних потреб. З іншого боку, праця – це виснаження тіла і духу, засіб відчуження людей. Інакше кажучи, праця може приносити як задоволення, так І страждання. І все це залежить не стільки від змісту праці, скільки від стану тієї сукупності суспільних відносин, в яких вона здійснюється. Ця сукупність суспільних відносин зрештою визначає свідомість, поведінку людини і насамперед ставлення її до праці. За певних суспільних відносин людина втрачає здатність до творчості, до того, що робить її справжньою людиною. З суб’єкта діяльності вона перетворюється ма засіб діяльності. Внаслідок цього праця відчужується від її результатів, вони перетворюються па самостійну систему, яка панує над робітником і яка ворожа йому,

Пов’язавши відчуження з особливим характером праці, Маркс довів, що відчужена праця є історично перехідною формою на шляху перетворення праці на необхідність І потребу. Цей різновид праці характеризується тим, що він здійснюється за допомогою засобів виробництва, які не належать робітникові; що продукт праці є власністю господаря цих засобів; що у процесі праці сам робітник належить власникові засобів виробництва. За цих умов праця протистоїть людині як ворожа сила.

Аналіз відчуженої праці став однією з істотних передумов розробки Марксом матеріалістичного розуміння історії, наблизив його до розкриття таємниці класичного капіталістичного способу виробництва, дав можливість визначити місце матеріального виробництва у системі суспільного виробництва, виявити залежність суспільної свідомості від суспільного буття, розкрити сутність приватної власності та історичний характер, її, дати нове розуміння проблеми суспільного розвитку як руху від відчуження до свободи.

Досліджуючи відчуження продукту праці І процесу праці, родового життя людини та відчуження її від Іншої людини, Маркс показав, що причину відчуження слід шукати в історично означених відносинах власності у суспільстві. На підставі аналізу класичного капіталістичного способу виробництва Маркс дійшов висновку, що за умов абсолютного панування приватної власності людина втрачає власну унікальність, перетворюючись на функцію виробництва, на часткову людину1 (Тєіітепзспеп). Маркс звертає увагу на той факт, що вироблена споживна вартість, включена до сфери обміну, відразу ж перетворюється на мінову вартість. Нова вартість трансформує конкретну пращо в абстрактну, породжуючи товарний фетишизм. Потрапивши в залежність від світу речей, людина марно намагається повернути свою самостійність. Однак товарний фетишизм – це лише перше коло земного пекла, це лише засада для відчуження, яке закріплюється товарно-грошовими відносинами.

Процес персоніфікації суспільних відносин і деперсоніфікації людей завершується. Відносини між людьми перетворюються на безликий функціональний зв’язок. Це відношення між двома абстракціями, двома живими машинами, які прислуговують одна одній, підтверджує відомий американський філософ Е. Фромм: “Роботодавець використовує робітника, що працює за наймом; торговець – своїх покупців. Кожен є предметом споживання для когось” 3.

За умов повної персоніфікації суспільних відносин, коли людина зводиться до рівня суспільної функції, суспільне виробництво виступає “виробництвом її небуття, її влада над предметом виявляється владою предмета над нею, а сама вона, володар свого витвору, виявляється рабом цього витвору” .

Людина лише тоді стає творцем історії, коли скасовує відчуження, пов’язане з певними швидкоплинними різновидами власності, і повертає свою справжню сутність. Ця проблема може бути вирішеною лише на третьому “поверсі” комунізму, який передбачає скасування приватної власності винятково на засадах збереження і розвитку всього багатства людської культури. Такий комунізм, на думку Маркса, рівний завершеному гуманізмові, бо “він є справжнім вирішенням суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, справжнім вирішенням суперечності між існуванням та сутністю, між уречевлюванням і – самостверджуванням, між волею і необхідністю, між індивідом і родом.

Розуміючи історію як самотворення людини, Маркс вважав, що з комунізмом вона тільки починається, продовжується вона в суспільстві гуманізму, де домінують не виробничі, а справжні людські відносинн, де Ідеалу служіння власності протистоїть ідеал вільної людини. Комунізм Маркс розглядає не як мету, а як спосіб, засіб ліквідації тотального відчуження і повернення людини до самої себе. На місце абстрактної людини Фейер-баха Маркс ставить стосунки робітника і капіталіста, які за умов фетишизації товару, грошей та капіталу функціонують як уособлена праця і як втілений капітал. Цей хибний світ, де люди Існують немовби функції, де речі панують над творцем, де персоніфікація суспільних відносин означає деперсоніфікацію, дегуманізацію людей, Маркс згодом докладно проаналізує в “Капіталі” і підготовчих до нього рукописах.

Образи, що народилися в “Економічно-філософських рукописах”,- набудуть у “Капіталі” ще більш яскравих та вражаючих обрисів. Найвищою цінністю суспільства Маркс проголошує людину. Знищення приватної власності він вважає засобом реалізації цього ідеалу. Подальший розвиток людства доведе, однак, що скасування приватної власності як умов експлуатації^ необхідне, але ще недостатнє для привласнення людьми своєї людяності.

У серпні 1844 р. в Парижі відбулася зустріч Маркса І Енгельса, яка заклала основи їх майже 40-річного співробітництва. Єдність поглядів Маркса та Енгельса знайшла своє відбиття у спільних роботах, в яких з позиції матеріалістичного розуміння історії, на основі аналізу класичного способу виробництва зображено “справжніх індивідів у їх дійсній відчуженості”. Маркс і Енгельс дійшли висновку, що. приватна власність у своєму розвитку неодмінно призводить до власного скасування, але робить це вона не прямо, а опосередковано, народжуючи пролетаріат як зубожіння, що усвідомлює свою нелюдськість, а тому скасовуючи себе. “Пролетаріат виконує вирок, який приватна власність, породжуючи пролетаріат, виносить собі самій, так само, як він виконує вирок, що його наймана праця_виносить самій собі, створюючи чуже багатство і власні злидні. Здобувши перемогу, пролетаріат аж ніяк не стає абсолютною стороною суспільства, бо він здобуває перемогу, тільки скасовуючи самого себе і свою протилежність. З перемогою пролетаріату зникає як сам пролетаріат, так і протилежність, що його зумовлює,- приватна власність”.

Наведене положення свідчить про помилку тих, хто звинувачує Маркса у висуненні тези щодо пролетарського месіанства. Релігії розіп’ятого Бога Маркс, мовляв, протиставляє доктрину розіп’ятої богоподібкої людини, приведеної капіталізмом на Голгофу крайньої бідності, приниження і презирства. Пролетаріат, немов Спаситель, повинен звільнити людство і самого себе від експлуатації, та відчуження9. Однак при-цьому забувають, що Маркс дав об’єктивну оцінку пролетаріатові. Вже тоді, вступаючи в полеміку зі своїми опонентами, він проголошував: “Якщо соціалістичні письменники визнають за пролетаріатом цю всесвітньо-історичну роль, то ні в якому разі ие через те, що вони, як запевняє нас критична критика (підкреслено нами.- /. К..), вважають пролетарів богами. Скоріше навпаки”10, якщо враховувати, що “у пролетаріаті людина втратила саму себе”‘1.

Апологія пролетаріату як сили, що не може звільнити себе, не знищивши власних життєвих умов, була багатообіцяючою. Однак спиралася вона не на міф про богоподібну страждаючу людину, а на реальність раннього класичного капіталізму, з яко^ї випливало: пролетаріату немає чого втрачати, крім власних кайданів. Тому здавалося природним революційне. подолання відчуженості в рамках скасування приватної власності й утвердження суспільної власності. Як сучасник надзвичайно гострої класової боротьби, становлення робітничого руху, здійснення буржуазних революцій Маркс вбачає в революції єдиний засіб для знищення причин експлуатації людини людиною. Полемізуючи з Ирудоном, автором книги “Філософія злиденності”, Маркс зазначає, що для знищення суспільства злиднів потрібен не косметичний ремонт, а революція, в якій суспільство, що постійно відтворює безправність, відчуженість, злидні, буде знищено І2.

Не слід робити закид Марксові і тим фактом, що він нібито легітимізував тенденції пролетаріату до егалітаризму. Саме Марксу належить критика концепції “брутального комунізму” 13. Далекий був Маркс від того, щоб його теорію “комуністичної дії” використовували як метод прямого догматичного накладання на догматичні. процеси без урахування специфіки тих чи інших народів, їх просторово-часових характеристик и.

Певний внесок у розвиток діалектики зробив Ф, Енгельс, простежуючи історичні шляхи розвитку її, оцінюючи переваги та вади гегелівської діалектики :7. Енгельс впевнений, що у природі крізь хаос незліченних змін торують собі дорогу ті ж самі закони діалектичного розвитку, які і в історії людства панують над удаваною випадковістю подій. Своє завдання він вбачав у тому, щоб викрити об’єктивну діалектику природи і тим самим вигнати з природознавства ідеалізм; дата діалектико-матеріа-лістичне узагальнення досягнень природознавства й обгрунтувати загальність основних законів матеріалістичної діалектики; обгрунтувати об’єктивну діалектику природи і суб’єктивну діалектику мислення, що віддзеркалює І виражає діалектику світу. Досліджуючи походження сім’ї, приватної власності і держави, він розкрив джерела суспільного розподілу праці, показав, що відчуженість людини в суспільстві е природним процесом розвитку людської діяльності. Тим самим Енгельс зробив перший крок на шляху відходу від одностороннього сприйняття відчуження тільки як негативного явища. Енгельс обгрунтовує думку щодо відносної самостійності суспільної сшдомості, яка відбиває суспільне буття не дзеркально, внаслідок чого виникає закономірний момент иезбїгання відображення і відображуваного. Однак це не вада, а перевага, бо свідчить про наявність специфічних закономірностей людського мислення у таких його формах, як абстрагування, виділення загального та істотного в безлічі одиничного, пізнання сутності та ін.

У відносній самостійності суспільної свідомості Енгельс помітив можливість активності свідомості, її спроможності певною мірою змінювати суспільне буття. Протестуючи проти зведення матеріалізму до “економічного детермінізму”, вій показав у листах 90-х років, що марксизм не заперечує впливу надбудови і суспільної свідомості на історичний процес, а матеріалістична філософія історії зовсім не є “відмичкою” для розуміння тих чи інших подій, що вона забезпечує лише інтерпретацію загальних тенденцій-розвитку суспільства. В останні роки життя Енгельс працює над підготовкою до видання економічних творів Маркса, виступаючи проти вульгаризації і спрощення марксизму.

Реальний внесок К. Маркса і Ф. Енгельса в становлення філософії нового типу полягає в тому, що, утверджуючи її науковий статус, вони проклали шлях до пізнання найзагальніших законів розвитку природи, суспільства І мислення.

Після виходу “Маніфесту Комуністичної партії” минуло майже 150 років. Змінився капіталізм, змінився світ. Сучасний капіталізм зовсім не схожий на той класичний капіталізм, який блискуче проаналізував та описав Маркс. Це суспільство докорінно змінило статус найманого робітника. Після депресії 30-х років XX ст. капіталізм робить ставку на пом’якшення Суперечності між суспільним характером праці І приватнокапіталістичним характером привласнення його результатів. Найманий ро-^ бітник стає почасти співвласником майна, акціонером. Через державу здійснюється механізм соціального захисту, забезпечується правовий статус людини. Пом’якшення умов використання найманої праці, постійний розвиток матеріального чинника продуктивних сил і посилення відриву між розвинутими країнами і тими, що розвиваються, послабили тотальність відчуження. Однак, як свідчать глобальні проблеми сучасності, такому суспільству ще далеко до гармонії у системі “людина – суспільство – природа”, коли Індивід виступатиме як суб’єкт діяльності, а не як об’єкт маніпулювання, коли суб’єктно-суб’єктні відносини будуватимуться на основі паритету, взаєморозуміння та сприймання іншої людини як самоцїнності.

Незважаючи на пом’якшення умов застосування найманої праці, основою матеріального’виробництва залишаються товар-. не виробництво, товарно-грошові відносини і держава. Через те що виробництво І накопичення перетворюються на самоціль, зберігається система потрійної фетишизації товару – грошей – капіталу, а також редукція людини до рівня “часткової людини”, хоча ця людина добре нагодована і добре одягнена.

У цілому ж думка Маркса щодо поетапного скасування тотальної відчуженості була забута в суспільстві нетерпіння і нетерпимості, бажання “тут і негайно ж” зруйнувати все ущент ї побудувати нове кевідчужеке суспільство. Приводом до цього забуття були пізні твори фундаторів марксизму, в яких вони називають комунізм вже не засобом дії, а суспільством майбутнього, що бере початок у соціалізмі. І хоча Енгельс не раз підкреслював, що ані Маркс, ані він не претендують на генеральний план будівництва майбутнього суспільства, вважаючи, що конструювання майбутнього, проголошення готових рішень для прийдешніх часів – це не їхня справа, проте саме їхніми зусиллями був зроблений перший крок до наповнення Ідеалу конкретним змістом. Комунізм із засобу перетворився на конкретну мету, тобто втратив своє функціональне призначення бути системою забезпечення вільного розвитку людини. Це, в свою чергу, призвело до перетворення людини на звичайнісінький засіб – бути будівником нового суспільства, “гвинтиком виробництва”, який мріє будь-коли стати універсальним споживачем.

Ще однією хибою філософії марксизму є недооцінка духовних підвалин як у житті суспільства, так І у життєдіяльності індивіда, що негативно позначилося на оцінці індивідуальності людини. У своїй концепції людини Маркс приділяв основну увагу діяльному началу, майже не торіюючись його екзистенції.

І, нарешті, філософія марксизму за традиціями німецької класичної філософії була орієнтована на експансію суспільства щодо природи, навколишнього світу. Це набуло свого втілення в тезі “Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа полягає у тому, щоб змінити його”, тобто не діалог, не паритетне начало, не дух космізму, не спорідненість, а експансія у ставленні до природи, яка мала своє продовження в експансії щодо людини.

Висновок.

Наведений аналіз виникнення і розвитку філософи марксизму свідчить, що філософія марксизму, як і будь-яка інша, має свої достоїнства і свої вади. І не вина марксизму, а скоріше біда, що його намагалися перетворити на догму, на абсолютну істину для всіх народів і на всі часи. Як свідчить історія людства, практика багатша за будь-яку теорію, суспільство у своєму розвитку вносить істотні корективи у будь-яку, навіть най-перспективнішу, концепцію.

Філософія марксизму – це певний пласт культури, фактор суспільного розвитку. Переоцінка марксизму може привести до негативних соціальних наслідків, а недооцінка матиме ще гірші результати. Ігнорування і забуття марксизму може призвести до того, що подальший розвиток філософської думки відкриє новий різновид марксизму, де будуть примножені його недоліки, а достоїнства втрачені.

Концепція відчуження є наріжним каменем філософії марксизму. Вона побудована на імперативі “Людина є найвищою істотою для людини” і має критичну спрямованість, передбачаючи зв’язок між критичною теорією і практикою. Якщо в “Економічно-філософських рукописах 1844 року” Маркс досліджує відчужену працю, то вже у “Тезах про Фейєрбаха” він наполягає на необхідності перетворення умов відчуженої праці, але ця потреба має бути усвідомленою. І лише у “Німецькій ідеології* вже з позицій матеріалістичного розуміння історії Маркс визначає комуністичну свідомість як свідомість необхідності практичної дії, матеріальна сила повинна бути спростована матеріальною ж силою. Взявши-участь у підготовці “Маніфесту Комуністичної партії”, Маркс розпочинає грунтовний критичний аналіз капіталістичного суспільства з допомогою категорії “відчуження”. Він має за мету забезпечити пролетарський рух науковим твором, в якому була б обгрунтована стратегія робітничого руху за умов раннього класичного капіталізму. Подальший розвиток філософії марксизму довів, що Маркс-філософ стає заложником Маркса-політика.

Л і т е р а т у р а :

1. М. І.Горлач – Філософія, – Харків,- 2000р. ст 198-205.

2. Г. А.Заїченко – Філософія, – К.: “Вища школа”, – 1995р. ст. 62-77.

3. В. Г.Табачовський – Філософія, – К.: “Либідь”, – 1993р. ст. 185-193.


Розвиток ідей про людське буття в філософії марксизму